Служивий мечник

— Було б чесно, якби я палила той ліс. Але я його не палила. Я була у Холоднокопі, спала у своєму ліжку.

Вона кинула погляд униз, на воду.

— Що саме заважає нам перейти цей струмок? Чи не розкидали ви шпичаки серед каміння? Чи не сховали лучників серед приску? Кажіть, як ви намірюєтеся нас зупинити.

— Отак. — Він зняв латну рукавицю. — В Блошиному Подолі я завжди був більший та сильніший за інших хлопців, тому, бувало, бив їх до крові й забирав, що хотів. Старий лицар навчив мене цього не робити. Найперше, він казав, так чинити недобре. Але окрім того, в малих хлопчаків часто-густо бувають великі та сильні брати. А тепер дивіться сюди.

Дунк скрутив персня зі свого пальця та передав їй. Пані мусила відпустити свою косу, аби взяти його.

— Золотий? — спитала вона, відчувши вагу. — Що воно таке, пане?

І покрутила персня у руках.

— То це печатка. Золота з оніксом. — Роздивившись знак на печатці, вона звузила свої зелені очі. — Де ви її знайшли, пане?

— У чоботі. Загорнуту в ганчір’я та забиту глибоко в носака.

Пані Роганна стиснула персня у кулачку. Тоді зиркнула на Яйка та старого пана Явтуха.

— Ви дуже ризикуєте, показуючи мені цього персня, пане лицарю. Чим він вам допоможе? Якщо я накажу своїм людям перетнути річку…

— Хай так, — відповів Дунк, — тоді я змушений буду з ними битися.

— І загинути.

— Та напевне ж, — погодився Дунк, — але Яйк поїде туди, звідки приїхав, і розкаже там, що сталося.

— Не розкаже, якщо теж загине.

— Ви ж не станете вбивати десятирічного хлопчика, — мовив лицар, палко молячись, аби не помилитися. — Принаймні, саме цього десятирічного хлопчика. Ви самі сказали, що маєте при собі тридцять і трьох людей. А люди полюбляють плескати язиками. Особливо отой товстий. Які б глибокі ви не викопали могили, а балачки з них розійдуться навсібіч. І тоді… знаєте, плямистий павук може вбити своєю отрутою навіть лева, але дракон — то зовсім інший звір.

— Гадаю, з таким звіром краще дружити. — Вона приміряла персня собі на руку. Та навіть на великому пальці він бовтався вільно. — Але незважаючи на дракона, я таки отримаю Беніса Бурощита.

— Не отримаєте.

— Ото ще… упертий сажінь.

— Без піввершка.

Пані Роганна повернула Дункові персня.

— Я не можу їхати назад до Холоднокопу з порожніми руками. Люди скажуть, що Червоняста Вдовиця стала беззуба, заслабка, не вміє вчинити правосуд і захистити власних селян. Ви цього не зрозумієте, пане.

— Може, й зрозумію. — «Краще, аніж ти гадаєш.» — Пам’ятаю, як ми з паном Арланом служили в якогось дрібного штормового пана. Воювали з іншим дрібним паном. Коли я спитав, за віщо вони б’ються, старий відповів: «Та ні за віщо, малий. Міряються, хто далі сцить.»

Пані Роганна кинула на нього обурений погляд, але за якийсь удар серця не втрималася і розпливлася в усмішці.

— Тисячі разів я чула від лицарів порожні хвали та чемні дурниці, але ви перший, хто при мені сказав «сцить». — Її веснянкувате обличчя раптом спохмурніло. — Але ж саме так князі та пани зважують силу один одного. Хто погано сцить, тому буде лихо. А жінці, якщо вона хоче вільно правити на своєму дідицтві, треба сцяти ще вдвічі далі. Особливо коли вона така мала на зріст… Князь Скирдяк прагне відібрати в мене Підковні Пагорби, пан Кліфорд Конклин здавна зазіхає на Листопадне озеро, ті зловісні Дуростави живуть з крадіжок моєї худоби… а під моїм власним дахом звив собі гніздо Довговерх. Кожного ранку я прокидаюся і питаю себе, чи не зважиться він сьогодні одружитися зі мною силоміць.