Служивий мечник

Він сів спиною до зубця муру, схрестивши ноги, видобув з мішечка при поясі гострильного бруска та узявся до свого меча. Пан Явтух став над ним, і вони почали тихо перемовлятися про свою війну.

— Довговерх чекатиме на нас коло греблі, — почув Дунк слова старого лицаря, — а ми йому натомість ниви попалимо. Вогонь за вогонь.

Пан Беніс погодився, що саме так і слід вчинити, але додав, що непогано пустити за вітром ще й млин.

— Дотуди тридцять верстов з іншого боку замку. Довговерх там нас не чекатиме. А ми їй спалимо млин та вб’ємо мірошника — ото вона пожаліє.

Яйк теж усе чув. Він кахикнув і глянув на Дунка величезними побілілими очима.

— Пане, ви маєте їх зупинити.

— Як? — запитав Дунк. «Їх зупинить Червоняста Вдовиця. А ще пан Лукас Довговерх.» — Вони тільки пилюку в очі пускають, Яйку. Їм лишилося або вихвалятися, або зі страху обісцятися. Та нам до них вже немає діла.

На світанку небо було сіре та похмуре, а повітря щипало очі. Дунк хотів вирушити якнайскоріше, але після ночі без сну не був певний, чи далеко вони заїдуть. Разом з Яйком він поснідав вареними яйцями, поки Беніс зганяв селянське військо на ще одну муштру. «Тепер вони — Осгреєві служиві люди, а ми — ні», казав Дунк собі. Сам він з’їв чотири яйця — завважив, що хоча б їх він в пана Явтуха вислужив. Яйк з’їв два. Сніданок вони запили пивом.

— Можна поїхати до Файного острова, пане, — запропонував хлопчик, поки вони збирали лахи. — Якщо там нишпорять залізняки, то князь Файян має шукати собі вояків у найми.

Думка була вдала.

— А ти бував на Файному острові?

— Ні, пане, — відповів Яйк, — але люди кажуть, що він гарний. Стіл пана Файяна теж гарний. Недарма зветься Файною Вежею.

Дунк засміявся.

— Гаразд, їдемо до Файної Вежі.

Він почувався так, наче з плечей звалився великий вантаж.

— Подбаю про коней, — мовив він, зав’язавши обладунок у великого клумака та стягнувши його конопляною мотузкою. — Піди на дах, зброєносцю, та збери нашу постіль.

Чого він бажав цього ранку найменше — так це ще однієї сутички з клітчастим левом.

— Якщо побачиш пана Явтуха, не чіпай.

— Гаразд, пане.

Надворі Беніс вишикував вояків зі списами та щитами і намагався навчити їх наступати разом, одночасно. Бурий лицар не звернув на Дунка, поки той перетинав двір, ані найменшої уваги. «Він веде усіх на смерть. Червоняста Вдовиця з’явиться тут будь-якої миті!»

З дверей вежі вибіг Яйк і застрибав дерев’яними сходами, тягнучи згортки їхніх постілей. Над ним, спершись руками на парапет, застиг пан Явтух. Зустрівшись очима з Дунком, він затремтів вусами та відвернувся. Повітря було задимлене і смерділо.

Щит Беніса висів у лицаря через плече за спиною: довгастий, краплевидний, не розмальований ніякими знаками, темний від безлічі шарів покосту, облямований по краю залізом. Умбон посередині щита нагадав Дункові якесь велике, щільно заплющене око. Таке ж сліпе, як сам господар щита.