Служивий мечник
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Служивий мечник». Краткое содержание книги:
Цей переклад продовжує зухвалий експеримент, розпочатий «Заплотним лицарем»: повість сильно адаптовано у мовному та побутовому відношенні до наших східноєвропейських теренів. Багато імен, географічних назв, титулів, елементів державності та побуту набули цілком українського звучання, подекуди — колориту прилеглих країн, а всілякі «сери» та «лорди» геть зникли з тексту.
Повість друкувалася у складі антологій, тому обкладинка взята з коміксу, створеного за нею ж.
Стежте за перекладом «Пісні льоду та вогню», дивіться останні версії текстів на сторінці перекладача: http://stormlander.kroogi.com/user/gallery.
Побитий щит ще й досі висів на лівій руці, але піхви були порожні, а меч зник. Всередині шолома на доданок до води текла ще й кров. Коли він спробував переступити, ногу прострелив біль з гомілки. Тим часом обидва коні зіп’ялися на ноги. Дунк повернув голову, прижмурив одне око крізь запону крові, шукаючи ворога. «Немає», подумав він, «чи потонув, чи йому Грім черепа розтрощив».
І тут пан Лукас виріс із води просто перед ним з мечем у руці. Він завдав Дункові відчайдушного удару по шиї, від якого голова злетіла б з плечей, якби не товстий куваний ринграф. А Дунк навіть не мав чим вдарити у відповідь — одного тільки щита. Він відступив, і Довговерх ринув слідом, рубаючи мечем із шаленим вереском. Піднята на захист рука зі щитом заніміла від удару в плече. Від болю в порізі на стегні Дунк зарипів зубами. Відступаючи, він запнувся на камені та впав на коліно, опинившись до грудей у воді. Знову підняв щита на свій захист, але цього разу пан Лукас вдарив так страшно, що розколов дубову дошку просто навпіл. Рештки щита полетіли Дункові в обличчя. У вухах дзвеніло, рот був повний крові, та якось він ще чув, як Яйк верещав з берега:
— Вбийте його, пане, вбийте! Гир на нього!
Дунк пірнув уперед. Пан Лукас звільнив меча для наступного удару, але Дунк врізався йому в живіт плечем та збив із ніг. Знову обох проковтнула вода, але цього разу Дунк був готовий. Охопивши Довговерха рукою, він потяг його на дно. З-за побитого, покрученого Верхополевого заборола закипіли бульки, але той все пручався, а тоді вхопив на дні каменя і почав гамселити по Дунковій голові та руках. Дунк помацав на поясі. «Невже я й кинджала загубив?», спитав він себе. «Та ні, осьде він.» Рука вхопилася за руків’я, клинок вийшов з піхов. Дунк увігнав його повільно, з силою повертаючи туди-сюди: крізь бурхливу воду, крізь сталеві кільця та варену шкіру, просто під пахву Лукасові Довговерху. Пан Лукас смикнувся, зсудомився, і сили полишили його. Дунк відштовхнувся від нього і поплив у воді. Груди палали вогнем. Мимо обличчя майнула рибка — довга, біла, тоненька. «Яка це рибка?», чомусь зацікавився він. «Ану ж, яка?»
Він отямився не в тому замку.
Розплющивши очі, Дунк не зрозумів, де знаходиться. Стояла блаженна прохолода. У роті відчувався смак крові, на очах лежала пов’язка з якоїсь важкої тканини, просякнутої цілющою мастю. «Гвоздиками тхне», подумав він.
Дунк помацав обличчя, стяг із нього пов’язку. Над головою на високій стелі танцювало світло смолоскипа. По кроквах гуляли круки, вдивляючись униз чорними очицями та каркаючи до нього. «Принаймні не осліп.» То це він у маестерській башті. Стіни були зайняті полицями з травами та настоянками у глиняних горщиках і слоїках зеленого скла. Довгий стіл на кобильницях був захаращений пергаменами, книжками, дивними бронзовими приладами. Усе навколо було заляпане послідом круків. Він чув, як вони щось бурмочуть один одному.
Дунк спробував сісти. Прикра помилка. У голові все попливло, а ліва нога запалала болем, щойно він переніс на неї трошки ваги. Він побачив, що гомілка огорнута полотном. Груди й голова теж були перев'язані.
— Тихше, не рухайтесь.
Над ним з’явилося обличчя: молоде, гостре, з темними карими очима та гачкуватим носом посередині. Дунк знав це обличчя. Воно належало чоловікові у сірій рясі, з вільним ланцюгом навколо шиї — маестерським ланцюгом з багатьох металів. Дунк ухопив його за руку.
— Де?…
— У Холоднокопі, — відповів маестер. — Ви отримали надто багато поранень, щоб повертатися до Стояка, тож пані Роганна наказала доправити вас сюди. Ось випийте.
Він підніс кухлика з… чимось… до Дункових вуст. Трунок був гіркий, наче оцет, але принаймні змив смак крові.
Дунк примусив себе випити усе. Потім зігнув та розігнув пальці на мечевій руці. Тоді на щитовій. «Руки та пальці працюють — вже добре.»
— Що… що я собі пошкодив?
Маестер пирхнув.
— Спитайте радше, що не пошкодили. Ви зламали гомілку, звихнули коліно, зламали ключицю, забили собі… геть усе. Від пояса і вище ви жовто-зелені, а права рука — трохи не чорна. Я гадав, що вам і череп пробили, та здається, ні. Ще є поріз на обличчі, пане. Після нього, на жаль, залишиться рубець. А ще ж ви потонули, поки ми встигли витягти вас із води.
— Потонув? — перепитав Дунк.
— Ніколи не гадав, що одна людина здатна проковтнути стільки води. Навіть така велика, як ви. Вважайте, вам пощастило, бо я сам — залізного роду. Жерці Потоплого Бога добре вміють топити людей і повертати їх до життя, а я навіть склав розвідку про їхні звичаї та вірування.