Яса

Кошовий постояв хвилю й сказав тихо і владно:

— Шкода мені слів, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдіть, посли, у ванькир і чекайте нашого рішенця.

Побачивши в очах Заволоки панічний жах, додав, опускаючись на лаву:

— Ми люди вольні, послів не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на паші голови немало лихих слів. Просто беремо речинець для розмислу.

Цими словами заспокоював і застерігав воднораз. Намагався перебігти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацій. Його обійняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися. «Але ж і псяюха», — згадав Черняченка й знову скипів гнівом.

Посли виходили у бічні двері, а з сінешніх виткнулася чубата голова Лавріна Перехреста, джура кликав до себе кошового.

— Пане кошовий, — приступив так близько, аж Сіркові залоскотало од його подиху в вусі, — царевич казиться, до послів поривається. Хлопці вже геть ухоркались, не можуть втримати його… З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.

— Принесіть послам сирівцю та вина, — гукнув кошовий у прочинені двері, — а я небавом вернуся.

Вартовий козак просив Сірка, аби не заходив до оскаженілого царевича, але кошовий відтрутив його.

Симеон сидів у келії при церкві на оббитому шкірою позолоченому стільці, пом'ятий і пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчі погасли рум'янці, в очах чорною кип'ячою смолою світилася злість. Обличчя в нього теж пом'яте й трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горілки, сердобольні запорожці вже ж частували нишком.

Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеонові був розірваний під пахвами, на підлозі келії валялися золоті ґудзики й стягнений зі столу шовковий обрус. У правій руці Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келії тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбні гроші, й стало прикро.

Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гніві, рвійний, як вітер. Ще мить — і кинеться на Сірка, як допіру кидався на охоронців. Царевичу двадцять літ, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий і погордливий.

Покусував нижню губу, метав з очей іскри.

Сірко дивився на Симеона гнівно й трохи насмішкувато. В душі щось кришилося й осідало на дні холодним інеєм. Знав-бо — Симеон на нього не кинеться, тільки кричатиме й тупотітиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжній Симеон — самолюбний, скрадливий і лукавий — потерпатиме в страхові. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довів себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нікчемного царевича послала доля, але де ж узяти іншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тільки-но приїхав на Січ і ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старій шапці й телячому, з невичиненої шкіри, кунтушику, він шукав захисту, і кошовий тоді щиро пожалів його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навіть заплакав розчулено. І Сіркові заболіло серце, було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сірко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалів усіх покривджених, усіх старців, усіх сиріт. У такі хвилини він взагалі ставав розчуленим і наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога більше добра. Захистити Симеона — хіба то не богоугодне діло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись інша подоба.