Яса
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 966-03-3540-7
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Яса». Краткое содержание книги:
Сірко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрію, ховав, як рідну дитину. Тільки він та Яковлев знали, що то за замисел, і тепер навіть розповідати про нього не було смислу. А виник він минулого літа, як донці ходили на промисел у море й турки біля гирла засідку поставили, тоді донці по Дніпру пішли на Січ і тут струги лишили, поховавши їх по Великому Лузі, тисяча донців обсілися на зиму по зимівниках, а решта вернулася на Дін, тоді ж Сірко мав потаємну бесіду з донським отаманом, і той виповів усе, що знав, про Симеона, і домовилися вони посадовити оного царевичем на Січі й двигонути разом проти бояр і старшин гетьманських. Велику на те покладали надію, і ось тепер та надія спливала марницею.
Може, хтось із старшин і втямив для себе з того листа щось більше, ніж вичитав Яковлев, одначе нічого не розпитували. Погомоніли, позітхали — життя розставило свої карби, які несила зітерти.
По тому Сіркові довелося ще приймати скаржників, бо наполягали. Помер у Медведівському курені козак Харко Перепел, лишив у скарбниці сімдесят злотих, а тестаменту не залишив, з Мельниківки приїхав син, підпарубчак, і допинався тих грошей, а курінний не оддавав. Сірко наказав одрахувати на поминальні обіди — дев'ятини та сороковини — попам на часточку, щоб записали покійника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленкові.
— Сиротину зобиджати гріх, — мовив суворо і сумно. Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селі вшетечно дівку, хоч дівка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав висвідчити посторонками, а по тому ще й піддати словесному мордуванню в церкві:
«Чини так, щоб ніхто не знав, а не вмієш — не ганьби Січі». Таким робом покінчив з цією справою. Ще один козак, якому завдавали злодійство, одвівся присягою; отаман його відпустив. А тоді в канцелярію втелющилося двоє дебелих січовиків, і один з них — Саливон Вовчок — довго галасував, завдавав другому — Викусі Сулії — слова ущипливі, а за віщо — Сірко не міг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонів одне й те ж: «Лихий попутав. П'яний був — лихий попутав». Врешті Сірко зупинив Саливона й попросив Сулію, щоб той розповів, за що його позиває Вовчок.
— З бісівського наущення все сталося, — опустивши долу очі, мнучи шапку, почав козак. — Випили ми аж по дві кварти в корчмі Червоній і ще пили, а скільки — вже не пам'ятаю. А тоді посварилися. Багато шкоди чинив мені через свою неуважну губу Саливон, тричі називав мене псом смердючим і тричі перепрошував. Не таюся своїх нестатечних вчинків — і я його називав недишкретними словами, пащекував цнотливого чоловіка, як і він мене. Бо ж п'яні були. А як стали підводитися, незнарошне напнулися лобами, й здалося мені, що Викуса цокнув мене навмисне.
— А мені здалося, що з умислу цокнув він, — потвердив Саливон.
— З того ж бісівського наущення вхопив я його за чуба, а він мене. Й попадали ми під стіл, і тузували там один одного, і забрав господь у нас розум, надто в мене, і вчинив я Викусі, побратимові своєму, тілесну шванку.
— Яку саме? — запитав Сірко.
— Вухо відкусив, — тихо прошепотів Викуса.
Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лівим боком, і Сірко побачив, що в нього справді немає лівого вуха. Рана вже зажила, червонів тільки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, і раптом йому сперло подих, і він аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнів, а Викуса розгубився.
— Чого ти, отамане, регочеш? — запитав він.
— Таж давно мав ти таке вчинити, — витер кулаками очі Сірко.
— Чому? — здивувався козак.
— Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От і викусив вухо. — І раптом серйозно й суворо: — Бо п'яний.
Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, ніс почервонів, очі дивилися на отамана неприязно.
— Отамане, а як же мені тепер? — запитав він.
— А що тобі? Викуса тебе перепросив?
— Перепросив. І що мені з того?
— Як то що? Вухо ж він не пришиє? І я теж.