Яса

— А що Лизогуб підлизався — то нам відомо. Вражий пес, вміє підлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вірний буде слуга. Вилиже гетьманські черепки до поливи.

І враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, — скрипнули половині, — обпалив гнівним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум'ям чуприна. В погляді посла Самойловича страх переплівся із ненавистю і розсудливою обачністю. А Сірко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправді знав це поріддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж послові од того зарум'янилися обидві щоки. За довгі роки пройшов перед Сірком людський рід: простаки й хитруни, щирі й підступники, звитяжці й боягузи. Вже не міг дивитися на людей, як колись, — лише щиро, з наївною довірливістю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. І всіх перепускав через неї. Люди нечесні відчували його внутрішній прищур, зневагу, силу й врешті торопіли перед нею. Як оце нині зіщулився Черняченко.

— За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтності свої, з кривди скуплені. А що ойчизна в небезпеці, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей і пусткою стає наша земля, об тім його душа не плаче! Супостат він, а не гетьман. Недруг своєму краєві і всьому люду християнському.

Очі отамана блищали ярою злістю.

Невідь-чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий віз, полковник Жученко на чалому коні й гетьман на столі: вже гетьман і ще не гетьман — з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це він наказав скрутити Сірка сирицею. Чимало часу минуло відтоді. Пам'ять — як дерево: спочатку опадає цвіт, потім — плоди, а за тим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовне, хрестом зведені вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сірка, і таких, як він. Від самого спомину в жилах клекотіла кров. Немало в Сірка ворогів: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги відверті, вічні, то діти чужих матерів, чужої вітчизни. У сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твій сусід або й твій брат. І кидав далі:

— А за ґречне запрошення йти до вас — спасибі. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманів друг і порадник, мені один раз одписав на картці милість. Продав за дві тисячі червоних. Скільки кому при дільбі дісталося, я не знаю.

— Хто ж ті червоні заплатив йому? — стулив губи Черняченко і глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцім здивований, а десь у глибині зачаїлися презирство і ненависть. Шляхетні городові козаки оддавна гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобігали перед ним, хотіли б його приборкати і хотіли… знищити. Ба — знищити не просто. Можна поламати власні зуби.