Яса

Сказав так, що Черняченко втямив: зачіпати розмовами Міюського — небезпечно. Але показати того не хотів, почав напирати на інше:

— Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогодні ж ординувати самозванця в Батурин у сириці.

— Ми військо вольне, до нас хто хоче приходить і відходить по власній волі… І такої прояви ще ніколи не було, щоб ми кого видавали, — сказав Яковлев. — Тим паче царевичів… Вони не з неба падають і в болоті не ростуть.

— Він такий царевич, як я філозоп, — гнівно насурмив брови Черняченко. — Він злодій і самозванець.

— Який ти філозоп, ми бачимо, — сказав Сірко, і запорожці засміялися. — Через те й упізнати справжнього царевича не можеш. Тобі накажуть — і свою морду в люстерку не впізнаєш. Скажуть, що це те місце, яким на лаву сідають, — і ти погодишся.

Голосно дзижчала в кімнаті бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетіла?.. Сірко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вікно прочинилося, й бджола полетіла геть. У вікно війнуло вільгістю, річковою сирістю. Отаман причинив вікно.

Обмислював поведенцію послів, намагався поглянути в їхні повноваження — глибоко переживав. Він не стримався на самому початку перетрактацій і не збирався стримуватись, хоч знав, що потім усі його слова там, у гетьманській столиці і в Москві, пересіватимуть крізь густі сита. Далі промовляли Ніс, Брекало, Кваша. Запорожці казали, що Симеон присягав на хресті та євангелії й розповідав, як його, пораненого, вивезли під рогожею з Москви, як він ховався, обіцяв незабаром сам приїхати до Москви, і його там одразу впізнають цариця та матуся Марія, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зі світу. Ось і зараз вони намовили царя-батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далі козаки виказали все, що накипіло на бояр та воєвод, і банітували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмілювався казати щось січовикам наперекір лише Черняченко, обзивав їх гультіпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч і хололо зі страху в животі, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Відав — все те впаде у вуха гетьмана-благодійника. Йому ж самому весь час щось нашіптував на вухо гетьманський посольський підпомічник Осько Заволока. Був то маленький, лисенький чоловічок, ляканий з усіх кутків. Спізнав в'язниці варшавську, чернігівську, очаківську, звідусюди його викупляли, скрізь потроху брав мудрості й лишав волі, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить і ось-ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав свій страх іншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.