Яса

— Чати, — схопився Черняченко, — поставлені, аби не пускати на Січ волоцюг, своєвольців, що втікають од чепіг та ціпа. І ще башта на Микитинім Розі, щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозі. А мені гетьман повелів переказати, аби ти йшов до нього. У нас війська чотириста тисяч. Станеш гетьманові в поміч, візьмете спільно в оборону отчий край. Гетьман давно жде січовиків. Кожному буде сукна на каптан. І провіант, і огниста стрільба всім.

Черняченко немов переродився. Його вирлуваті очі заблищали, по товстій, відстовбурченій нижній губі зав'юнила посмішка. Здавалося, хтось перекував йому навіть голос — з громового настав рокітливий, муркітливий. «Натреш і попустиш, натреш і попустиш, — повчав його перед від'їздом гетьман. — Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтів попідтягали. Ти обіцяй, обіцяй. Голодна людина вабка на обіцянки. Нам аби його виманити з Січі…»

Куций розумом сам, підбирав таких же куцих підпомічників, — щоб були дурніші, щоб не обійшли в чому, — вкладав їм у голови свої недолугі мислі. Як не знав того, — а може, й знав, і мирився з тим, не хотів ліпшого, — що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрібен іншим, тим, чиєю волею обіймає чин-уряд. Він і жив, і правив хитрістю, й ніколи не довіряв серцеві, бо серце може завести в нетрі, а хитрість — тільки по вказаній дорозі.

Такі, як Черняченко, вірно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собі думати, відаючи, що то не вигідно. Таким чином, урядувала сірість, а інакше й бути не могло. Сірість — повсюди. Сірко так і подумав: настав час сірих гетьманів. Раніше були красні гетьмани, мудрі гетьмани, були й великі колотії, пробищаки, навіть авантюристи, крутії та харцизяки, а це — ніякі. Такий час. Великий душею та розмислом і не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що він розумний, а кому такий потрібний?! Старшині? Зроду-віку. Та й кожен із старшин знав, що коли він ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очі й позаочі. «Тільки мудрості гетьмановій ми завдячуємо…» А він удає, що не чує. Чує, собака! Ой як чує! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той і виграє найбільше. Своєї думки не мають, на всі лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совісті, і вже немає нікого, щоб був собою. Все жариво душі йшло на лестощі — на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрішному. Величали його, яко бога. Прорече яке слово, аж у поли б'ють, мовляв, зроду не чували такої мудрості, і в рот зазирають. Чи не випаде ще яка мудрість, щоб підхопити її й понести на вулицю. Всі оглуплені і мали б не дивитися з сорому в очі, а дивляться.

Саме такий і оцей осавул.

Черняченко підбавляв меду, не помічаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щирості в голосі не було.

Московські посли перезиралися, не до кінця осягаючи, про що йдеться. І не поспішали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як і саме посольство на Січ. Ніхто не хоче сюди їхати, випихають силоміць. Запорозька, як і Донська, вольниця — то морська стихія, яка може збуритися в одну мить. Нехай ліпше чубляться самі, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозі.