Яса
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 966-03-3540-7
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Яса». Краткое содержание книги:
На вигінці біля Медведівського куреня отаман побачив Міюського, а з ним ще чотирьох донців. Стояли біля колодязя, вдавали, що п'ють воду. Вони були немов насторожені птахи. Махни рукою — зірвуться й полетять. Либонь, насправді були готові до лету, п'ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кіньми біля Кошеіванцівської могили.
Міюський пішов навстріч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому місці була вузька, кралася понад тином; козаки, щоб не бабрати в калюжі чоботи, хапалися руками за кілля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сірко не міг обминути Міюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенції, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав:
«Міюський набридає не аби так, важить животом своїм і козаків». Кругле, з великим лобом лице Міюського за ці дні осунулося й потемніло, ніби аж вкрилося лишаями. Раніше він голився чисто, залишав тільки невелику, клинцем, борідку та чепурні вуса, а тепер лице нерівне, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горіли колючі вогники-запитання. Він не міг погасити їх, приховати покорою, хоч і знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавільним розбійним отаманцем з Міюсу, який колись причарував відчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона — сина варшавського міщанина, підданця Дмитра Вишневецького. «Скажи, кошовий, — хапав Сірка поглядом за груди, — чим це скінчиться для нас? Ми довірилися тобі. Ми такі ж козаки, як і ти…»
Сірко вернув Міюському його мовлені подумки слова:
— Не дивися бісом, Іване. Ти козак — і я козак. Віри одної і помислів одних.
— Ти послів боярських приймеш, — з тугою в очах сказав Міюський. — Чару дружби питимеш. Ми бачили — вже понесли вино. А за чарою, вістимо… — й не доказав, махнув рукою.
— З ким пити — відаю сам. Маю свій розум.
По хвилі його погляд відтанув.
— Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. І п'є не срібними, а простими чарками. Хто того не знає: між нами — вічне побратимство. Зблисне шабля на Дону, бачимо її з дніпрових берегів. Скрута настане в нас — донці йдуть на поміч. А хіба може брат видати брата? — Й посміхнувся очима. — Тут ще один Іван набивається в дружбу, але оний Іван — не той.
Міюський слухав і думав щось своє. Він уже не міг думати ні про що інше. І проказав-проспівав свої думки словами давньої запорозької пісні:
Сірко усміхнувся. Поклав отаманцю на плече руку, й той відступив. Одійшовши кілька кроків, оглянувся.
— Приходь увечері, — сказав. — Чара в мене не срібна, але повна.
Отам проспіваєш усю пісню.
Повернувшись до канцелярії, по короткій раді малого круга, наказав покликати послів. Ті зайшли — в'ялі, розморені чеканням і вином.
«Не спопели гнівом великої справи», — знову мовив подумки слова, які спливли по дорозі до канцелярії. Бо серце було й далі налите ярим гнівом на царя. За те, що той дався на підмову Самойловичу, за Сибір, за те, що й нині дослухається гетьманових порад. Але цар — не вся Москва, не народ російський, з яким заповів жити в дружбі і спілці Хміль. Це розумів, хоч і далі ярів гнівом на царя — його серце не вміло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитрої думки пускати хитру думку й тим оборонити братчиків з Дону.
— Отож, панове посли, — сказав кошовий. — Порадились ми й порішили ординовати з вами своїх послів. Ми не віримо ні вам, ні вашій грамоті. Нехай наші посли самі про все почують і нехай у Москві нашу грамоту почитають. Бо хочемо, щоб там знали про те, яка буря гряде над нашим краєм, А грамоту свою спочатку прочитаємо на великому крузі. Такий у нас звичай.
Кошовий попрощався з послами й одпустив їх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашній круг. Аж потому читали листи з Дону. Їх добували з скрині, яка замикалася на три замки, ключі од яких були: один — у Сірка, другий — у Яковлева, третій — у судді. В ній зберігалася книга реєстру обліку військового скарбу, таємна кореспонденція, а також компути — зшитки курінних реєстрів. Найгірші вісті Сірко завжди залишав на кінець.
«У нас на Дону чутка є, — плямкаючи великими губами, рівним голосом гудів Яковлев, — що государ на нас, холопів своїх, нині по весні наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопів його, всіх з Дону збити, по Дону будуть государеві люди городи ставити, і якщо у нас, козаків, ця звістка правдивою учиниться, — а принесли, її вірні люди — то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на поміч в лічбі тисяч десять і більше, скільки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькі черкаси донським козакам допомагатимуть, і ми, донські козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, і на Запорогах і в Січі один одного в скруті не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своєї прислати вам не можемо, й замисл той, який після моря на Великім Лузі творили, сповнити теж не можемо».