Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори
- Автор: Солон, Марциал Марк Валерий
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-261-9
- Переводчик: Андрій Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори». Краткое содержание книги:
Луксорій[313]
3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми
[R 290]
32. До того, хто спав удень і не спав уночі
[R 318]
Тукціан[315]
«Пісня — з любові…»
[R 277]
Октавіан[318]
«Друзі застільні!..»
[R 7191]
Окремі цикли і книги
Дистихи Катона[319]
І, 1
І, 2
І, 3
І, 4
І, 5
I, 10
І, 14
313
Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.
314
Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон, яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка (гр. lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.
315
Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.
316
1. «Пісня — з любові…» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.
317
2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.
318
Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».
319
«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.
Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).
320
I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).
321
I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» (Шість годин — достатній спочин молодому й старому)…
322
I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.
323
І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.
324
І, 5. З першим рядком дистиха згадуємо бувальця Одіссея, який «Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив» (переклад Бориса Тена). Другий двовірш поведе до вислову, який особливо цінувала гуманістична доба, — із Теренція: «Homo sum: humani nihil а me alienum puto» — Я людина і вважаю, що ніщо людське не є мені чужим (у спрощеній версії: «Ното sum, errare mihi est» — Я людина, і мені властиво помилятися)… «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї каменем кине» (Ісус — до книжників та фарисеїв, що вимагали каменувати зловлену на перелюбі жінку. — Ів. 8: 7)… «Хай у мене каменем той хоч зараз кине, / На сумлінні хто б не чув жодної провини» (Архіпіїта Кельнський). Жартівливе відлуння — у пісні Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: «Всякого рот дере ложка суха — / Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»
325
І, 10. «Такого (такої) не переговориш»… Про вправне багатослів'я — Сенека: «Plus sonat, quam valet» (Більше дзвенить, аніж важить)… Пусті слова («пустодзвін») — протилежність до виважених, вагомих, що є знаком розуміння — душевної мудрості. Говірливих багато, розумних — мало. Мовчазна сова — птаха, посвячена богині мудрості Афіні.
326
І, 14. Самокритичність — від присутності у нашому духовному єстві критичного «я» — цензора, до чийого голосу то дослухаємося, то не хочемо його чути («мнительный», лат. opiniosus, — аж надто турбується думкою інших про себе). «Усе наше щастя — у нас самих, і в цьому — благодать: були б ми вкрай нещасливими, якби наша порядність залежала від стороннього судження; ти — саме такий, яким ти є у собі, і яким бачить тебе Бог», — із теологічних роздумів, що перегукуються — зі стоїчними: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих вчинків, наш сторож» (Сенека).