Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

О, жалюгідна ж яка непомірних статків жадоба!    Люд вона сліпо жене до безкорисних пишнот. Золота дика жага[295] й те хотіння ненаповненне —    Збути за дику ціну щонайзлочинніший крам. Так Еріфіла[296], було, свого мужа занапастила,    Золото взявши за той гідний засудження чин. Так і крізь вежу колись дочку Акрісія[297] гожу    Дощ золотий підкупив — діві у лоно ковзнув. Як же підступно охоплює нас багатитись охота, [10]   Наче хвороба гидка в душу вливається нам! Днює й ночує багач[298] на неміряній золота купі,    А набування жага й далі шаленця пече. О незліковна бідо убогого завжди багатства[299]!    Міри нема — то й майна брак тобі, скільки б не мав. Що таке перед законами страх, що — правди пошана,    Що це, коли ріст майна живить і злочину ріст? Піде на брата брат із ножем, на родича — родич:    Спраглий до статків порив гору бере над чуттям. Діло багатих одне: громадити статки непевні, [20]   І не соромляться йти, аби лиш зиск, на будь-що. Не завагаються спраглі майна й у храми вриватись,    Золото в небі вкажи — пнутись до неба почнуть. Тож і не диво, що римська юнь занехала мистецтва,    Що й красномовства труд не до снаги їй тепер, Що за гарненьку платню язиком у суді повертівши,    Ще й недолуго, майно ставлять над розум вони? Є ще ж і ритори, учителі, що, бува, розривають    Чесні угоди; а все, все ота заздрість бліда. В їхній латині й латини нема: що слово — то покруч, [30]   Мов заплітається в них, аж до смішного, язик. Хоч би охайність якась, то ще б довіряли їм учнів,    До вихователів ще б, може, повага була. Де там! Недогарки, тіні людей, що зі стародавніх    Повиповзали могил, привиди — ось вони хто!.. Злипле волосся, пісненьке чоло, а ямами — скроні,    Щелепа нижня — вперед: верхня, беззуба, — назад, Ніздрі задерті, приплюснутий ніс, ну геть тобі мавпи,    Слиняві губи, а рот — то наче вишкір один. Аж увігнувся хребет, у живіт упершись; худющі [40]   Стегна, коліна зате — як на гілляці ґудзи. З виду безбарвні якісь, але (а це найгидкіше) —    Вся їхня блідість ота — тільки від заздрості йде[300].