Вогнем i мечем. Том другий

Тут Вершулів голос завмер у грудях.

— А потім? — спитав пан Заглоба.

— Настала ніч, страшна, незбагненна. Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі, аж раптом чую, у козацькому стані вдарили з гармат, як на салют, і залунали крики. І тут згадалося мені, що вчора у таборі казали, ніби ще не вся татарська рать прийшла, лише частина її приспіла з Тугай-беєм. От я й подумав: якщо вони там салютують, то, певно, хан прибув власною персоною. Аж тут і в нас зчинилася метушня. Я взяв кількох жовнірів — і мерщій у табір. «Що сталося?» А мені кричать: «Рейментарі пішли!» Я до князя Домініка — нема його! До підчашого — нема! До коронного хорунжого — нема! Боже милосердний!.. Жовніри гасають по майдану, головешками вимахують, крик, вереск, зойки: «Де рейментарі? Де рейментарі?» Дехто волає: «На коней! На коней!» а дехто: «Панове, браття, рятуйтеся! Зрада! Зрада!» Руки до неба простягають, обличчя божевільні, очі витріщені, штовхаються, одне одного топчуть, душать, на коней сідають, летять наосліп без зброї. Кидають шоломи, кольчуги, мушкети, намети. Аж тут їде князь зі своїми гусарами у срібному обладунку: шість смолоскипів біля нього несуть, а він стоїть у стременах і кричить: «Милостиві панове, я лишився, усі до мене!» Де там!

Його й не чують, і не бачать, летять просто на гусар, мішаються з ними, людей і коней збивають із ніг, ми ледве князя самого врятували, — і потім по затоптаних багаттях, у темряві, ніби бистрий потік, а то й річка, усе військо в дикому переполосі вилітає з табору, розпорошується, втікає, гине… Нема більше війська, нема полководців, нема Речі Посполитої… Є тільки ганьба не змита і нога козацька на горлі…