Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— Ви будете, — каже масовик «хлопчикові», — Вовк, а ви, — каже «дівчинці», — Червона Шапочка. Завдання Вовка упіймати Червону Шапочку і з’їсти. За це одне очко. Раз, два, три! Гайда!
Червона Шапочка кокетливо крикнула «ай» і рушила з місця. Вовк кинувся за нею.
Якусь хвилину в залі чути було тільки жалісливий стогін паркету і важке сопіння. Потім знову дуже кокетливе «ай». Вовк Червону Шапочку упіймав.
— Їж! — кричать йому з 1 «Б» класу.
Вовк окинув поглядом із ніг до голови широку постать Червоної Шапочки, подивився з розпачем на свій клас, роззявив рот і тицьнув пальцем у єдиний зуб:
— Нема чим, — відповів майже крізь сльози.
Я побачив її за сніданком. Перше, що почув:
— Негідник чоловік. Не дозволив узяти святкового одягу.
До обіду вона з’явилася в наймоднішому одязі. Знову віддала належне своєму чоловікові:
— Хвала Господу, що я хоч на місяць здихалась його. Уявляєте, замкнути в шафі усі мої сукні…
До вечері зодягнула щось спереду розстебнуте, а ззаду зав’язане. Ще не встигла взяти ложку:
— Ні! Щоб далі я з таким телепнем жила? Уявляєте, не дати дружині на курорт її найкращі сукні…
До сніданку прийшла в чомусь ззаду розстебнутому, а спереду зав’язаному:
— Сьогодні написала йому листа. Або хай висилає мені моє вбрання, або я подам на розлучення…
До обіду прибула в чомусь затягненому в талії і підперезаному широким білим поясом.
Ще не встигла розтулити рот, як я її запитав:
— Ви, напевне, працюєте модельєром, що так прекрасно, із смаком зодягаєтеся, маєте такий широкий вибір…
Вона засяяла, як дитина. Більше чоловіка не лаяла.
— То як ви відпочиваєте?
— Ой, не питайте. Дихнути ніколи. Оце вчора поїхала до Стрия на товчок. Убила цілий день. Ледве притягла ноги. Сьогодні від ранку стояла в черзі, поки взяла оце покривало. Ви не знаєте, де можна купити польські чоботи?
— Знаю.
— Де?
— У Польщі.
— Хо-хо-хо! Ви завжди жартуєте. Зараз побіжу в галантерею. Зайняла чергу. Щось будуть давати.
— А як у вас із водою?
— З якою водою?
— Ну з мінеральною! Яку ви приїхали пити!
— Вода — дурниця. Води напитися завжди встигну. А покривала дають не щодня…
— Ні. Ви таке бачили? — він тряс перед моїм носом щойно прочитаним листом. — Рідна жінка. Рідні діти. Ви бачили? Прочитайте. Ось тут прочитайте.
— Що ви! Навіщо мені читати чужі листи!
— Ні. Ні. Ви прочитайте. Або слухайте: «Дорогі тату! — Це доця. Рідна доця пише! — Просите прислати вам грошей. Не вишлемо. Досить ви вдома на чотирьох находилися. І так люди сміються. Мало тут належались по калюжах та грязях, то ще й на курорт поїхали по грязеві ванни.
Коли мама пішла на роботу взяти вашу зарплату, то їй сказали:
— Ми йому вже дали ту безплатну путівку, щоб трохи від нього відпочити.
Дільничний уповноважений зустрів якось маму й питає:
— А де ваш чоловік, Семенівно? Щось його у витверезнику давно не було.
— Слава Богу, — каже мама, — знайшлися добрі люди, відправили на курорт. То хоч із дітьми трохи повисипаємося за той місяць.
Отаке-о. Ви тільки там ні в кого не позичайте, бо я вас знаю. Вип’єте, то ще можете втопитися в тих грязях. Маєте хліб і до хліба, то дихайте чистим повітрям…»
Ви чуєте? Ви бачите, що то за виховання? Ви бачите, що то за молодь пішла? Ну стривай-но мені. Приїду, то я тобі покажу чисте повітря!
Дрімав під сонцем весняний ліс. На зеленому моріжку лупали синіми оченятами фіалки. Пташки щебетали хвалу природі.
Утоптаною стежиною повагом ішли він і вона.
Він повернув голову. Ніжно подивився їй в очі. В його погляді було стільки ласки й ніжності! На обличчі стільки щастя! Вуста ледь-ледь здригались. Шукали того слова, якого так чекала вона. І несміливо мовили:
— У вас гастрит чи холіцистит?
Вона вдячно повернула до нього свого напудреного носика. Очі її, як дзеркало, відбивали ласку й ніжність його очей. Напомаджені вуста відповіли:
— І коліт. — Потім несміливо спитали: — А ви аналізи вже всі здали?
Він відчув, що в них є щось спільне, щось їх єднає, і задоволено відповів:
— Ще завтра маю здати шлунковий сік.
Ступали далі. Сонце крізь гілки дерев, наче крізь сито, сіяло на них весняне проміння. Він ніжно взяв її за руку. Вона ніжно погладила своїми пальчиками його вузлуваті пальці. Радісно заявила: