Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
З початку червня 1943 р. на Правобережну Україну починають передислоковуватися найбільш боєздатні з’єднання радянських партизанів зі Східної України та Білорусії. Партизани застосували нову тактику: намагалися заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади й бази, мобілізувати до своїх загонів місцеве чоловіче населення, заперечуючи факт свого підпорядкування Кремлю й стверджуючи, що ведуть боротьбу «за суверенну соборну Українську Державу з демократичним устроєм».
З огляду на таке розгортання подій командування УПА передислокувало свої найбільші з’єднання на Полісся, у райони річок Прип’ять, Стир, Случ, Горинь, Ствига, Стохід, намагаючись утримати лісові масиви й не допустити просування червоних партизанів із Поділля й південної Волині на Полісся, а з Білорусії — на Волинь. 15—18 червня 1943 р. важкі бої тривали між загонами УПА й партизанськими з’єднаннями Кам’янець-Подільської області під командуванням С. Олексенка й І. Щитова, які намагалися прорватися зі Славутських і Шепетівських лісів на кордон Білорусії та України, до партизанських баз та аеродромів, створених з’єднанням О. Сабурова. Як було зазначено в партизанських радіограмах, червоних атакували й оточили великі сили УПА. Після триденного бою партизанам із відчутними втратами довелося повернутися на південь.
У червні 1943 р. розпочався відомий рейд до Карпат Сумського партизанського з’єднання С. Ковпака. Просуваючись із території Білорусії на українське Полісся, ковпаківці увійшли на території, контрольовані повстанськими загонами. Завдяки дипломатичному таланту комісара з’єднання С. Руднєва червоним партизанам вдалося домовитися про безперешкодний рух територією Волині й Полісся до Карпат. Однак уже в Галичині, де на той момент іще не було створено УПА, радянські партизани, забувши про домовленості, вдалися до терору проти націоналістичного активу в селах, грабунків і підпалів майна українських селян. Намагаючись захистити мирне населення від партизанського терору й усвідомлюючи слабкість німецьких військ у дистрикті Галичина, керівництво ОУН із 15 липня 1943 р. віддало наказ розпочати формування загонів Української народної самооборони (УНС). Уже в серпні 1943 р., коли основні сили ковпаківців були-таки розбиті німецькими формуваннями в Карпатах, загони УНС «добивали» розрізнені групи партизанів, що прямували на північ. Однак фактично масштабні бої між УНС і радянськими партизанами в Галичині розпочалися тільки восени 1943 р.
Тим часом на Волині в липні 1943 р. відбулася найбільша битва між УПА й червоними партизанами. Це була спроба ліквідувати загін імені Ф. Михайлова Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання, який сформувався на території сучасної Хмельницької області наприкінці 1942 р. У січні 1943 р. загін на чолі з командиром А. Одухою та комісаром Г. Кузовковим вийшов на Полісся до баз з’єднання О. Сабурова та Д. Медвєдєва. Поповнившись офіцерськими кадрами, зброєю й особовим складом, цей загін у лютому 1943 р. вирушив на південну Волинь, у район Кременця, Славути, Шумська й Острога, щоб закріпитися в місцевих лісових масивах, де саме починали формуватися загони воєнної округи «Богун». Дорогою партизани атакували кілька груп сільської самооборони, а також роззброїли й розбили шість відділків української поліції. Командування лісової армії ухвалило рішення про ліквідацію або витіснення загону А. Одухи з його баз у лісі коло села Теремне на кордоні Рівненської, Тернопільської й Кам’янець-Подільської областей.
Акція проти червоних розпочалася на світанку 25 липня 1943 р. Радянські партизани разом зі своїми союзниками-поляками мали гарно укріплені й заміновані табори на горі в лісі. До акції проти них було стягнуто курені Осипа й Крука, на допомогу яким надіслали загони місцевої самооборони й окрему сотню Острого. Після цілоденного бою повстанці, не здобувши табір, почали обстрілювати його з мінометів. Уночі партизани здійснили невдалу спробу прорватися, але не зуміли. 26 липня 1943 р. упівці знову безуспішно спробували взяти табір штурмом. Урешті-решт у ніч на 27 липня 1943 р. партизанам вдалося вирватися з оточення й відійти в напрямку Полісся. Повстанці увійшли в табір, але там на них чекали заміновані «трофеї», на яких підірвалося 5 осіб, зокрема й курінний Осип. Загалом, як можна зрозуміти із суперечливих звітів обох сторін, повстанці в боях могли втратити від 34 до 250 убитими й пораненими, а радянські партизани — від 12 до 100 вбитими й пораненими. Очевидно, що справжні втрати становили 12 до 34 на користь партизанів, які оборонялися. Однак, незважаючи на більші втрати, повстанцям вдалося витіснити червоних із лісу й очистити свій тил від ворога. Радянські партизани розцінювали битву коло Теремна як найбільший бойовий досвід з’єднання.
У липні 1943 р. Рівненський партизанський штаб наказав своїм підлеглим карати показовою смертю найбільш активних учасників самостійницького руху. Зазвичай старшин УПА піддавали тортурам, а рядових повстанців страчували через повішання. У спогадах Ф. Соломян-Лоц також є дані про те, що полонених повстанців часто використовували як піддослідних, на яких могли «практикуватися» партизанські хірурги.
Наприкінці липня 1943 р., коли повстанці вели запеклі бої з німцями, у ліси на півночі Волинської та Рівненської областей, між річками Стир і Стохід, прибули з Білорусії партизани з’єднання О. Федорова, які створили власні лісові бази й організували Волинський партизанський штаб. Вояки О. Федорова впродовж серпня-вересня 1943 р. спільно з польськими партизанськими групами вели важкі бої проти місцевих сотень УПА. Якщо вірити радянським звітам, у цих боях нібито загинуло близько 200 і було страчено 129 прихильників ОУН із цивільного населення. Про свої втрати радянські партизани скромно не повідомляли. У вересні-жовтні 1943 р. командування УПА ухвалило рішення про витіснення партизанів О. Федорова з території України. До операції було залучено десять куренів із воєнних округ «Турів» і «Заграва» (3000— 4000 бійців), які із заходу, сходу й півдня мали «вичавлювати» федорівців на Білоруське Полісся. Після важких боїв у районі сіл Грива, Лишнівка, Карасин, Серхів, Млинок, Мульчиці, розташованих у трикутнику між містечками Маневичі — Любешів — Зарічне, радянські партизани разом із польськими комуністами, згрупованими в загін імені Банди Василевської, були витіснені на північний схід, за річку Стир.
Упродовж серпня-вересня 1943 р. запеклі бої між повстанцями й партизанами розгорнулися також у районі залізничної гілки Ковель — Сарни, де проти УПА було кинуто чотири партизанські загони Рівненського партизанського з’єднання B. Бегми.
У жовтні-листопаді 1943 р. бойові дії між УПА й радянськими партизанами зазнали подальшої ескалації. За два місяці повстанці провели з партизанами 54 бої, тоді як із німцями — лише 47. Звіти радянських партизанів за вересень 1943 р. засвідчували, що в Рівненській і Тернопільській областях серед населення були поширені націоналістичні настрої, тому воно спільно з повстанцями перешкоджало розвитку партизанського руху.
Наприкінці жовтня — початку листопада 1943 р. командири І. Шитов та О. Сабуров доповідали, що активність націоналістів посилюється й повстанці намагаються витіснити партизанів із Волині та українського Полісся в Білорусію. Частими стали бої неподалік від партизанського аеродрому в селі Дубники Городницького району Житомирської області. Паралізованими виявилися дії радянських диверсантів і розвідників.
З наближенням фронту радянські партизани все більше заповнювали волинські та поліські ліси й навіть почали проникати в Галичину. У січні-лютому 1944 р. більшу частину Волині й Полісся зайняла Червона армія, а німці контролювали лише західну частину Волинської області. Відповідно обставини протистояння радянських партизанів і загонів УПА на Волині й Поліссі кардинально змінилися. Частина партизанських з’єднань отримала наказ просуватися в німецький тил, на територію Галичини й Холмщини, а частина була кинута безпосередньо на знищення повстанців.