Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Підготовча робота була завершена до липня 1944 р. Упродовж 11—15 липня 1944 р. поблизу села Недільної на Самбірщині під охороною потужних сил Повстанської армії відбувся Великий збір Української головної визвольної ради (УГВР), на якому були присутні окремі представники інтелігенції з Центральної та Східної України та члени колишніх українських політичних партій, які діяли на території довоєнної Польщі. Головував на зборі Р. Волошин, а секретарем був М. Дужий. Націоналісти затвердили програмні документи УГВР: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Першим документом визначалася структура організації, повноваження її керівних органів, компетенції Великого збору, президії й президента УГВР, виконавчого органа УГВР — Генерального секретаріату, Генерального суду та Генеральної колегії УГВР. У «Платформі УГВР» було викладено основні ідеї, які окреслювали політичні та соціальні прагнення Визвольної ради. Зокрема «Платформа» проголошувала, що УГВР бореться за створення незалежної національно-демократичної держави з гарантованим народоправством, справедливим соціальним устроєм, забезпеченням свободи слова, совісті, зібрань, друку, рівності громадян перед законом, прав національних меншин тощо. Загалом документ нагадував декларації багатьох антиколоніальних і національно-визвольних рухів різних народів світу.
На Великому зборі було також затверджено уніфікований текст присяги бійців УПА й обрано голову президії УГВР — уродженця Полтавщини, колишнього члена Центральної Ради К. Осьмака. Членами президії УГВР стали В. Мудрий, о. І. Гриньох, І. Вовчук. Головою Генерального секретаріату УГВР і секретарем військових справ УГВР було затверджено Р. Шухевича, генеральним суддею УГВР — Я. Біленького, секретарем закордонних справ — М. Лебедя, внутрішніх справ — Р. Волошина, бюро інформації — Й. Позичанюка.
Передбачали, що частина членів УГВР відійде на Захід для забезпечення дипломатичної активності українського самостійницького руху у світі, а частина залишиться на території України для безпосереднього керування визвольною боротьбою.
УГВР мала власні видання: «Вісник УГВР» (1944—1945 рр.), «Бюлетень інформації УГВР» (1948—1951 рр.), «Самостійність» (1946 р.). Більшість членів УГВР залишилася на території України й загинула в боротьбі за незалежність або була арештована комуністичними спецслужбами, закінчивши життя в радянських тюрмах і таборах.
Боротьба УПА з радянськими партизанами (1943—1944 рр.)
(І. Патриляк)
Війна між українським самостійницьким рухом і радянськими партизанами була обумовлена кардинально різними цілями, які переслідували представники цих рухів. Оунівці прагнули створити незалежну українську державу в боротьбі з усіма окупантами українських земель, натомість червоні партизани боролися за відновлення радянської влади на території СРСР шляхом протистояння з німцями та українськими самостійниками. Відповідно знайти порозуміння було надзвичайно складно навіть у боротьбі з німцями. Найбільше, чого вдавалося досягнути, це короткотермінові домовленості про нейтралітет. Набагато простіше обом сторонам було залучати до взаємного протиборства своїх політичних опонентів. Радянський партизанський рух у боротьбі з українськими самостійниками співпрацював у Західній Україні з польським націоналістичним підпіллям, а українські повстанці на зламі 1943—1944 рр. домовлялися про спільну боротьбу проти червоних партизанів із німцями й мадярами.
Після катастрофи, яка спіткала Червону армію влітку 1941 р., радянська присутність на території Правобережної України практично не відчувалася. Групи оточенців, диверсантів, партизанів і підпільників були майже повністю винищені органами німецької держбезпеки та місцевою поліцією до весни 1942 р. Тому з моменту формування Центрального штабу партизанського руху наприкінці травня 1942 р. почалася фактична розбудова партизанських структур в окупованій німцями Україні. Радянські партизани прибували в Україну з Брянських, Орловських, Білоруських лісів або повітряним шляхом з-за лінії фронту.
20 червня 1942 р. у лісах Рівненської області опинилася група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медвєдєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на господарські об’єкти й терористичними актами проти окупаційної адміністрації. У складі цієї групи був, між іншим, легендарний радянський диверсант-атентатчик Н. Кузнецов. Разом із загоном Д. Медвєдєва восени 1942 р. на Волинь було перекинуто з території Білорусії партизанські групи капітана С. Каплуна й полковника А. Бринського (Дяді Пєті). Остання група «партизанів» підпорядковувалася Головному розвідувальному управлінню Червоної армії.
За рахунок місцевих комуністів і поляків загони Д. Медвєдєва, А. Бринського й С. Каплуна доволі швидко почали збільшувати чисельність. На зламі 1942—1943 рр. у трьох партизанських загонах налічувалося, за різними даними, від 650 до 1110 осіб. Також на Волинь і Полісся з листопада 1942 р. почали прибувати нові з’єднання радянських партизанів з Орловщини, Курщини, Брянщини, Сумщини, Білорусії. На територію Північно-Західної України прибували з рейдами або на постійне місце дислокації з’єднання С. Ковпака, І. Федорова, А. Сабурова, О. Федорова, С. Малікова та інших радянських партизанських ватажків. У лютому 1943 р. перекинутий на Полісся генерал В. Бегма створив Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опанували значні лісисті простори західного Полісся. Своє головне завдання в регіоні вони вбачали в диверсії на залізниці Брест — Ковель — Сарни — Київ і в боротьбі та веденні розвідки проти українських самостійницьких сил. З цією метою в лютому 1943 р. було спеціально створено польський партизанський загін «Єще Польска нє згінєла» під командуванням Р. Сатановоського.
Керівництво українського підпілля надзвичайно вороже сприйняло появу радянських партизанів у західноукраїнському регіоні, наголошуючи на тому, що ті провокують німців на репресії проти українських сіл, знищують національно свідому інтелігенцію й селян, паралізують розгортання українського визвольного руху, грабують українське населення й поширюють комуністичну пропаганду.
На початку 1943 р. радянське партизанське командування констатувало наростання опору з боку націоналістів. Керівництво ОУН(б) на Волині та Поліссі поставило своїм збройним загонам завдання витіснити червоних партизанів за лінію Прип’яті. Через відсутність у той час в оунівців озброєних груп, більших за сотню, у боротьбі з партизанами довелося активно задіяти сільську самооборону, яка нападала на поодинокі групи радянських вояків, унеможливлювала діяльність червоної розвідки, ускладнювала харчування та пересування партизанів.
Перші сутички між боївками ОУН(б) і червоними партизанами відбулися в листопаді 1942 р., а більші бої розпочалися наприкінці лютого 1943 р. 20 лютого сотня Г. Перегіняка атакувала табір радянських партизанів неподалік від села Заморочне Рівненської області. Повстанці спалили частину бараків, захопили коней та вози з продовольством, папером, шкірами й застрелили 15 партизанів.
У відплату за напади оунівців та опір сільської самооборони з’єднання С. Ковпака 25 лютого 1943 р. спалило кілька сіл у Людвипільському та Костопільському районах.
З 20 травня до 1 серпня 1943 р. територією рівненського Полісся, яку контролювали повстанці, пройшло рейдами партизанське з’єднання І. Федорова. Під час цього походу партизани вбили 163 українських патріотів.
Мірою розбудови структур УПА поступово посилювалася боротьба з радянськими партизанами й за панування та вплив у регіоні. Намагаючись залякати українських повстанців терором, Т. Строкач 22 квітня 1943 р. віддав наказ за кожного вбитого партизана ліквідувати 15 націоналістів. Цілком зрозуміло, що ця помста «наздоганяла» не стільки упівців, скільки селян, які підтримували самостійницький рух.
13 травня 1943 р. УШПР дещо переглянув тактику поведінки щодо УПА. У наказі командирам з’єднань В. Бегмі, І. Щитову, С. Малікову, О. Сабурову, О. Федорову, Я. Мельнику було акцентовано на необхідності знищувати ті загони УПА, які нападали на партизанів, а також ліквідовувати командирів інших загонів, тоді як рядових намагатися деморалізувати або перетягнути на свій бік, роззброювати тощо.