Ніж, якого не відпустиш

А тоді він піднімає погляд.

Дивиться вверх через болотні дерева і небо.

Дивиться аж на вершину горба.

Дивиться просто на мене.

Він не може мене бачити. Ніяк. Хіба нє? Без такого бінокуля, як в дівчинки, і я не бачу такого бінокуля нівкого з них, ніколи не бачив нічо такого в Прентісстауні. Так і є. Він не може мене бачити.

Але він, великий і нещадний, піднімає руку і показує, показує просто на мене, ніби я сижу за столом напроти нього.

Я біжу ще до того, як встигаю шось подумати, біжу вниз із кручі, назад до дівчинки, так швидко як лише можу, тягнуся за спину і дістаю ножа, Манчі на весь голос гавкає в мене в ногах. Я забиваюся в ліс, біжу вниз, оббігаю великий хащ чагарів, а вона дотепер сидить на камені, але принаймі тепер вона дивиться, як я до неї біжу.

— Ходи! — кажу я, хапаючи її за руку. — Треба йти!

Вона сахається від мене, але я її не пускаю.

— Ні! — кричу я. — Треба йти! ВЖЕ!

Вона починає відбиватися кулачками, пару раз попадає мені по лицю.

Але я не відпускаю.

— СЛУХАЙ! — кажу я і відкриваю їй свій Шум.

Вона ще раз мене вдаряє, але тоді вона дивиться, дивиться в мій шум, який тече на неї, бачить картинки того, шо чекає нас на болоті. Ну тоїсть як, шо нас не чекає, шо робить усьо можливе аби пошвичче добратись до нас. Аарон, котрий ніяк не вмре, і все шо він думає то це про то як нас найти, і на цей раз він іде з чоловіками на конях. Котрі набагато швиччі чим ми.

Лице дівчинки морщиться, ніби їй боляче шо капець, і вона роззявляє рота, ніби збирається закричати, але нічо не чути. Дотепер нічого. Ні Шуму, ні звуку, нічого взагалі від неї не чути.

Я просто не доганяю.

— Я не знаю, шо там спереду, — кажу я. — Я нічо не знаю ні про шо, але шо б воно не було, спереду краще ніж ззаду. Так має бути.

І коли вона мене чує, її лице міняється. Воно знову проясніває майже до повної порожньості, і вона міцно стискає губи.

— Давай! Давай! Давай! — гавкає Манчі.

Вона протягує руку за своєю торбою. Я подаю їй торбу. Вона стає, засовує всередину свій бінокуль, перекидає торбу через плече і дивиться мені в очі.

— Та й таке, — кажу я.

Отак ми й біжимо знову на всій швидкості до річки, вже другий раз за два дні, Манчі знову біжить зі мною і на цей раз дівчинка біжить за мною.

Ну, більшу частину часу таки попри мене, вона, бляха, швитка, ця дівчинка.

Ми вертаємся назад на горб і спускаємся вниз із другого боку, кінець болота реально починає пропадати і перетворюватися на нормальний ліс. Земля ставала набагато тверчою, по ній лекше було бігти, і дорога йшла переважно вниз а не вверх, такшо це, можна сказати, нам перший раз повезло. Ми починаємо йти за нормальною річкою, яку вже час відчасу видно зліва від нас. Мій рюкзак б’є мене по спині, коли я біжу, і я хапаю ротом повітря.

Але я тримаю ножа.

Я клянуся. Я клянуся просто зараз перед Богом чи перед ким там ще. Якшо Аарон будь-коли ще підійде до мене, я його вб’ю. Я не завагаюся знову. Не завагаюся. Хрін там. Клянуся.