Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
— Та куди ж тебе понесло? — зупинила його Росанка. — Хочеш, аби дід Овсій знову ганявся за тобою через оті ягоди? Чи, може, ти їх і справді рвав?
— Та ти що! Хай вони скиснуть йому, оті черешні!
— То ось тобі хвіртка...
І знову навколо Вітька запала тиша. І знову підкотився до стіжка клубочок-їжачок. І знову защипало в очах...
Та раптом сон відлетів. Над чагарниками звелася чиясь велетенська постать. Як і Олешко, перестрибнула вона через дідів тин. Проте гупнула так, що по земній тверді ніби брижі пішли. Затим постать звелася на ноги і поволеньки, сторожко зупиняючись на кожному кроці, рушила до дідових черешень.
«Ведмідь», — промайнула у Вітьковій голові сполохана думка. — А що, коли йому не вистачить ягід?
Вітько боявся поворухнутися. Боявся навіть зітхнути на повні груди — усі ж бо знають, який у ведмедів чудовий слух. Ет, і навіщо він згодився сторожувати?
А ведмідь почувався у дідовому садку господарем. Він повагом походжав між черешнями, підводився навшпиньки, нагинав одну гілку за іншою...
— Смакота! — раптом сказав ведмідь.
І від того голосу всі страхи миттю покинули Вітька. Та це ж ніякий не ведмідь, це Ілля Муровець!
Вітько звівся на лікоть і стежив, як ходить під черешнями Муровець, як важко підстрибує, намагаючись дістати гілку, — і чомусь йому стало шкода цього славетного велета. Ну, не зовсім шкода, а так, трохи... У кожної людини, мабуть, є свої слабини.
У Вітька вони теж були. І називалися його слабини київською помадкою. Зрідка ті цукерки, схожі на рожеві, блакитні, зеленуваті грибні шапки, привозили до їхньої Воронівки з райцентру. І Вітько ладен був тоді стояти під дверима крамниці хоч з ранку до вечора. Дарма, що мама казала, ніби цукерки шкідливі для зубів.
Та, виявляється, такі слабини є й у дорослих. Навіть у Іллі Муровця. І називаються ці його слабини черешнями.
Проте які ж то черешні знизу? Ніякого смаку порівняно з тими, що на вершечку. Треба обов'язково допомогти такій славетній людині!
Вітько зіслизнув з копички сіна. Тоді перебрався через перелаз у город діда Овсія, підійшов ззаду до Муровця і спитав:
— Що ж ви знизу рвете? Там же...
І тут сталося непередбачене. Ніким ще не подоланий велет раптом зойкнув, на мить пригнувся, мовби очікуючи удару, тоді стрибнув убік, мов наполоханий заєць. Хіба що на відміну від зайця, під його ногами гойднулася земля.
— Ну, Мирку, ну, харцизяко... — тихо проказав Муровець, тримаючись рукою за серце. — Ще жоден полинець мене так не лякав, як ти. Я гадав, що це дідо Овсій... Хіба ж так можна?
А Вітько не міг навіть слова вимовити. Його аж тіпало від сміху. Він лише попискував і тримався за живіт. Оце так Муровець, оце так непереможний!
— Ти — що? — запитав Муровець.
— Та ви... як ви стрибали... — ледве вичавив з себе Вітько. — Як заєць...
За якусь мить до Вітькового повискування додалося віддалене вертольотне гуркотіння. То сміявся Ілля Муровець.
— То я вам краще з верху нарву, — відсміявшись, сказав Вітько.
— Еге ж, нарви, — згодився Муровець. — Бо я вже боюся до того гілля й торкатися. Ледь що — одразу ламається.
І Вітько без жодного докору сумління подерся на вершечок черешні. Не збідніє дід Овсій від якоїсь жмені ягід! Щоправда, та жменя виявилася розміром з Вітькову пазуху.
А за якихось півгодини Ілля Муровець, зручно умостившись під копичкою сіна, кидав у рот черешеньку за черешенькою і радів як хлопчисько.
— Лепсько ми з тобою натягли носа дідові, еге ж? Це йому за всі його потиличники!
— То він що — і потиличники вам давав? — не йняв віри Вітько. — Вам, Іллі Муровцю?
— Ще й яких! Ох і лютий же був дід Овсій! Ледь що — одразу за кропиву. А коли я підріс — то за голоблю. А що вже окатий — наскрізь тебе бачить! Але я все одно його перехитрив, — приглушено загигикав Ілля Муровець і показав Вітькові чоботи, до яких були прив'язані дві добрячі в'язки хмизу. — Ніколи дідо не здогадається, що це був я. А Олешко? Бачив, як дідо його спіймав за ногу? Стрибав, мов той гусак!
І знов у нічну темряву полетіло тихе вертольотне гудіння.
Коли Ілля Муровець пішов з дворища, Вітько ще довго здригався від стамованого сміху. Так і заснув, здригаючись.
Прокинувся він від голосної розмови, що долинала з вулиці. Біля воріт стояв дід Овсій. Перед ним на вороному ваговозі височів Ілля Муровець.
— Ну то як, діду, сьогодні вночі ніхто вас не турбував? — цікавився Муровець.
— Та знову той песиголовець Олешко пробирався через обійстя, — поскаржився дід Овсій. — Хоча до черешень, слава Богу, не завертав. І все ж, — дід притишив голос, — хтось іще, Ільку, сюди приходив.