Сторожова застава

Хто цупить черешні

Прокинувся Вітько від приглушених голосів.

— Та нехай ще поспить хоч трохи, — вмовляла когось тітка Миланка. — Воно ж, сердешне, так намучилося за ці дні...

— Не розніжуй хлопця, сусідко, — відказав на те голос діда Овсія. — Не на користь йому таке, повір, не на користь.

Вітько не став чекати, доки його розбудять. Потираючи очі, він вийшов на подвір'я.

— Прокинувся, синку? — всміхнулася до нього тітка Миланка. Вона саме несла кошовку з яйцями.

— Прокинувся, — відказав Вітько і солодко позіхнув.

— Ну й добре. А то дідо Овсій хочуть тобі роботу загадати.

Дід Овсій стояв коло перелазу. Невисокий, у своєму солом'яному брилі він скидався на домовика.

— Еге ж, — підтвердив дід Овсій. — Думаю оце тим харцизякам з Городища віднести трохи черешень. Та вже не ті літа, аби білкою по деревах гасати. То, мо', допоможеш?

Довго вмовляти Вітька не довелося. Вже не раз і не двічі задивлявся він на ті черешні, що росли на дідовому дворищі. Високі, з рідким розлогим гіллям, вони були густо всіяні великими бурштиновими ягодами. Такі черешні у їхній Воронівці росли хіба що у пасічника діда Трохима. А смачні ж, як мед! Особливо ті, що потріскалися. Навколо них завжди кружляли хмариська бджіл.

До черешень діда Овсія через тих бджіл теж не можна було протовпитися. На щастя, напившися соку, вони ставали лагідні і жалили неохоче.

Вітько вже знав, що колись, дуже давно, дід Овсій привіз із далекого походу на Дунай жменьку кісточок і висадив їх біля своєї хати. Виросли дерева на диво. Лидько казав, що не тільки в Римові, а й у самому Переяславі таких ягід ніхто не бачив.

Дід Овсій провів Вітька до дерев, під якими вже стояли два кошики. Тицьнув пальцем у найближчу черешню.

— Бач, — сказав він сумно. — Цікаво б дізнатися, чия це робота.

Дві нижні гілки були геть обчухрані. На них залишилося всього кілька листочків.

— Ну, нічого, — погрозливо пробурмотів дід. — Розберуся, хто тут шкоду чинить. Ой, розберуся... А ти починай з вершечка, — наказав він Вітькові. — Бач, птахи там майже все склювали.

І справді, на вершечку черешні розбишакувала сім'я сойок. Вітькову появу вони зустріли хрипкими обуреними криками. Одна з сойок навіть намірялася поцілити йому в тім'я. Скидалося на те, що сойки вважали черешню своєю власністю і ділитися нею не збиралися. Вони розлетілися лише після того, як Вітько кишнув на них і замахнувся кошиком.

Цілий ранок Вітько не злазив з черешні. І зовсім не тому, що там йому сподобалося.

— Діду, мене ж чекають, — кілька разів заводив він.

Проте дід Овсій лише рукою махав:

— Нічого їм не станеться. Чекали п'ять літ і ще трошки пождуть. Ти ж бо не ніжишся в постелі, ти діло робиш! І не бійся, поїдеш зо мною. А я, коли що — в обиду тебе не дам.

Дід Овсій теж не сидів без діла. Він був зайнятий важливою справою — щось уважно роздивлявся на землі.

— Є! — нарешті вигукнув він. — Ти диви, а я спочатку гадав, що то робота таких жевжиків, як ти чи Лидько з Мухою!

— То не я, — про всяк випадок відмежувався Вітько від жевжиків.

— Та вже бачу. Тут хтось із дорослих побував, не інакше. Бачиш, які сліди?

І справді, неподалік від черешень виднілося кілька слідів. Не досить виразних, проте розібрати їх можна було. У кожен слід поміщалося чи не два Вітькових.

— А ось тут ніяк не розшоломкую, — гомонів дід сам до себе. — Ніби теж сліди, але — чиї? Буцімто хтось віниччя до ніг поприв'язував. Хитра, видать, штучка тут побувала! Та нічого, я її виведу колись на чисту воду. Осоромлю так, що в самому Переяславі сміятимуться. Ич, здитинилося!

Сонце вже викараскалося досить височенько над Римовим, коли Вітькові було дозволено злізти з черешні. Дід Овсій перекинув кошики через сідло, взяв коня за вуздечку і вони подалися на Городище.

Першим, хто їм зустрівся, був Олешко Попович. Він з докором подивився на Вітька, затим перевів погляд на сонце, що стояло майже прямовисно над Городищем.

— І де це тебе цілий день носило, небораче? — запитав Олешко. Проте одразу ж погляд його зупинився на кошиках. — А це що, діду? Кому везете?