Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
— Та вашим же лобурякам, кому ж іще, — не надто ввічливо відказав дід. Він усе ще не міг заспокоїтися через ті сліди.
— О! Тоді давайте мені першому! — зажадав Попович і простяг руку.
Проте дід Овсій не поспішав пригощати Олешка. Він зміряв його з голови до ніг, затим звелів:
— Ти мені спочатку ліву ратицю покажи!
— Навіщо? — здивувався Олешко.
— Показуй, показуй... Ніколи мені з тобою тут теревені розводити!
Олешко стенув плечима. Та все ж ногу підняв.
Дід Овсій прикипів поглядом до підошви. Тоді витяг з-за очкура черешневий прутик і приклав його до Олешкового чобота. Прутик влігся точнісінько на підошву.
— Так-так-так... — загадково почав дід Овсій. Потому схопив Олешкову ногу і почав трусити її так, наче збирався відірвати від тіла. — То це, виходить, була твоя робота? Твоя, харцизяко?
— Та ви що, діду? — здивувався Олешко. Він стрибав навколо діда на одній нозі, мов гусак навколо зашморгу. — Ви що — блекоти скуштували? То скажіть, а ногу нічого викручувати!
— Це я блекоти скуштував? — Дід Овсій, схоже, розлютився неабияк. Він вихопив з-за пояса нагая і замірився ним на одноногого Поповича. — Я сказився, так?
Олешко різко відсахнувся і звільнив ногу.
— Ну, діду, ви вже зовсім... того, — сердито сказав він. — Я ж можу і не подивитися на ваші сиві вуса. Я, може, теж схоплю вашу ногу...
Закінчити Олешко не встиг. Дід Овсій розмахнувся — і в повітрі лунко ляснув нагай. Олешко ледве встиг ухилитися.
— А що це ви мені, діду, військо розганяєте? — пролунав над їхніми головами густий голос Іллі Муровця. Вітько і не завважив, коли той підійшов до них.
— Злодія розшукав, Ільку, — войовниче відказав дід Овсій. — Розшукав, а тепер провчити хочу.
— А що він такого вчинив? — здивувався Муровець. — Корову звів з дворища? Хату підпалив?
— Та ні, тоді б я з ним не так розмовляв. Дві гілки на черешні геть обчухрав, нечестивець!
— Ну, знаєте, діду! — вкрай обурився Олешко. — Говоріть, та не забалакуйтеся! Я до ваших гнилих черешень і близько не підходив!
— А оце що таке? — Дід помахав прутиком перед Олешковим носом. — Це що, брехло довготелесе, га? Ні-і, довжину твого сліду я зняв! І в лівому чоботі в тебе є колючка, еге ж?
Олешко підняв ногу, глянув.
— Ну, є.
— І на тих слідах її відбиток теж є. То хто сьогодні уночі був у моєму дворищі? Хто, питаю тебе?
Олешко мовчав. Обличчя його побуряковіло. На гамір почали збігатися дружинники. Весело гигикаючи, вони вслухалися в кожне слово войовничого діда Овсія.
— Кг-мм... — прокашлявся Ілля Муровець. — За такі речі, звісно, по голові не гладять. Ви, діду, ось що зробіть. Коли зловите його ще раз, то стягніть з нього порти і добряче відшмагайте кропивою. Там у вашому кутку є підходяща...
— А ти звідкіля про неї знаєш? — підозріло втупився дід у Муровця.
— Кг-мм... Я все мушу знати, діду. А ти, Олешку, щоб мені діда і пальцем не чіпав, чуєш?
— Чую, — відказав Олешко. І тихо, щоб не почув дід, додав: — Він мені треба, як корові вуздечка...
А дід Овсій, трохи втішений тим, що знайшов злочинця, заходився щедро обдаровувати дружинників. Першим підставив пригорщу Ілля Муровець. У ній вмістилася ледь не третина кошика.
— Ану, небоже, допоможи, — звернувся Муровець до Вітька. — Збігай-но по шолом. А то, бачиш, руки в мене зайняті.
Черешні Муровець обережно зсипав до шолома і лише потому заходився ласувати ними. Брав по одній ягідці, вкидав у рот і аж очі заплющував від насолоди.
— Смакота! Ну, діду, порадували ви нас! Гей, хлопці, цур, кісточки не викидати! Я дуже люблю ті зернята, що всередині.
— А мені, діду? — нагадав про себе Олешко.
Проте дід у відповідь скрутив йому велику дулю.
— Нізащо постраждав, — поскаржився згодом Олешко Вітькові. — Слово честі, я до тих ягід навіть близько не підходив!
— Але ж твої сліди там були, — заперечив Вітько. — Я своїми очима їх бачив... Слухай, а може, хтось уночі взувся в твої чоботи, коли ти спав, га?
— Може, — легко згодився Олешко і скуйовдив волосся на Вітьковій голові. — Все може бути.
Ведмідь, що вміє розмовляти
Увечері дід Овсій довго зітхав і скаржився на здоров'я.
— А найгірше, Мирку, те, що уночі кепсько став бачити, — зітхав він. — Справжня тобі куряча сліпота напосілася. Стовбура угледю лише тоді, коли втелющуся в нього лобом.
Дід змовк. Мабуть, уявляв, як це в нього виходить.
— То чи не зміг би ти замість мене посторожувати у садку, га, Мирку? — попрохав він. — Власне, робити там нічого. Лише дивитися, хто в сад залізе, і всі клопоти. А я вже з тим зайдою вранці сам побалакаю... Ну то як, згода?