Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
— Втомилися? — запитав Вітько. — То, може, я трохи погребу?
Дід Овсій не відповів. Він дивився просто перед собою. Здається, він навіть не чув Вітькового прохання.
«Дивно, — подумав Вітько. — Навіть дивитися у мій бік не хоче. Може, я вчинив щось не так?»
І Лидько теж сидів, немов чужий.
«Нічого не розумію», — стривожився Вітько. І в цю мить відчув на собі чийсь пильний погляд.
Вітько зиркнув на своїх супутників. Ні, це не вони розглядали його. Дід Овсій, як і до того, не зводив очей з протічка перед собою. Лидько побачив на дні щось вельми цікаве. Вітько розгублено озирнувся довкола, ковзнув поглядом по стіні очерету. І ледь не зомлів — у вузьку щілину у нього нескліпно вдивлялося чиєсь око.
Не звіряче воно було, і не пташине, — із нутра непрохідних плавнів у хлопця вдивлялося людське око!
З Вітькового горла вихопився тихий зойк. Проте ні Лидько, ні дід Овсій мовби й не чули того. А око, здавалося, пронизувало своїм гострим поглядом Вітька наскрізь, і не лишилося, мабуть, в його душі нічого, чого б воно не бачило...
Нараз око змигнуло і щезло. Потому почувся легенький плюскіт і на середину протічка вихопилися дрібні брижі.
— Діду... — прошепотів Вітько. — Тут хтось є...
Проте дід Овсій не відповів. Він поплював на руки і діловито взявся за тичку. І знову — перший заворот, третій, сьомий... Нарешті човен виплив на широке плесо. Дід звівся на ноги, приклав долоні до вуст і упівголоса погукав:
— Велесе, дідьку болотяний! Чи місяць на дереві?
— Бу-у, — ревнуло у відповідь з глибини болота.
Від того тужного ревиська у Вітька стало сторч волосся на голові. Лише за хвилину він збагнув, що то подавав голос водяний бугай, не така вже й велика болотяна птаха.
А дід Овсій вів далі:
— Велесе, дідьку болотяний! Чи груші на вербі?
— Бу-у! Бу-у! — двічі відгукнувся водяний бугай. Цього разу ніби з іншого місця.
Дід Овсій опустив руки і замислився. Лише вуста його ворушилися, начебто він розмовляв сам з собою. Врешті, знову приклав долоні до рота.
— Велесе, дідьку болотяний! А чи вуглина впала на поріг?
Від того запитання Лидько стріпнувся і знову завмер.
Минуло, здається, немало часу, доки з глибини болота долетіло геть віддалене:
— Бу-бу-у!
— Ху-ух! — з полегкістю видихнув Лидько і раптом ні з сього, ні з того ляснув Вітька по плечу.
— Спаси тебе Боже, Велесе! — подякував дід Овсій дідькові болотяному і взявся за тичку. — Бувай здоровий!
— Бу-у... — долинуло ледь чутно і затихло.
А потім дід ще довго кружляв чистоводами та протічками, аж доки вони, нарешті, вибралися на берег. Неподалік у сутінках маячіла сторожова вежа римівського Городища.
— Ану киш додому! — звелів хлопцям дід Овсій. — У мене тут є ще деякі справи.
І знову відштовхнувся тичкою від берега.
Хлопці підтюпцем подалися нагору до Римова. Лидько мовчав, як і раніше. Хіба що кілька разів зиркав у Вітьків бік і таємниче усміхався.
— Слухай, Лидьку, що там ревіло? — врешті не витримав Вітько.
Відповів Лидько лише біля крайніх хат.
— Дух то був болотяний, Мирку. Не доведи Господь чужинцеві чи зраднику потрапити до його лабет! Від дідькового погляду ніщо не сховається.
Вітько згадав людське око в очереті і мимоволі здригнувся.
— І він...
— Атож, захотів побачити тебе. Ти ж, Мирку, вже стільки часу тут живеш, а він тебе ще й не бачив. То ж коли випадково злапає коло болота — бути страшній біді. От дід Овсій і вирішив показати йому тебе.
— То він що — знайомий з самим дідьком болотяним? — вражено запитав Вітько.
— Не знаю, Мирку, — відказав Лидько. Проте по його очах Вітько зрозумів, що Лидько дещо про дідька знає, проте не хоче признаватися. Що ж, тоді, мабуть, і розпитувати не варто. Може, це якась надто вже важлива таємниця.
І все ж Вітько не втримався.
— А що означають оті груші на вербі? — запитав він.
Проте Лидько лише приклав руки до грудей.
— Не питай про це, Мирку! Не можу я про це казати. Не можу, розумієш?
— Розумію, — відказав Вітько.
Навколо вогнища
Та коли чесно, то Вітько неабияк образився на Лидька. Теж мені, знайшов від кого критися! А він же, Вітько, нічого й ні від кого не приховує. Розповів, звідкіля з'явився. Навіть прийоми боротьби, які знав, показав.
Проте образа швидко минулася, бо незабаром у Римові стало навдивовижу гамірно. Майже у кожному дворищі палало багаття, і довкола нього сиділо по кілька озброєних чоловіків. То були ратники з довколишніх сіл.