Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
— Отож після того, як Кожум'яка під славним Києвом здолав Головного Змія, — вів дід Овсій, — його змієнята з переляку розбіглися, хто куди. Дехто в нору сховався, дехто в ліси та болота неприступні подався, дехто взагалі в інших землях опинився. Проте час від часу визирають ті змії та змієнята зі своїх нір: чи не перевелися ще богатирі у землі Руській, чи не знесилилася вона від воєн та чвар? Отоді і виповзуть вони знову на цей світ...
— І один із тих Зміїв оселився біля Сули, — здогадався хтось за Вітьковою спиною.
Дід Овсій кивнув головою.
— Схоже на те. І кожні шість чи скільки там десятків літ визирає зі своєї нори. Винюшкує, що до чого. Визирне — і заховається. Визирне — і знову щезне. І так тричі підряд за якийсь місяць. А через шістдесят літ — знову за своє.
— І хапав когось? — запитав Муха.
— Та як сказати... От я від батька свого чував, що сто чи й більше літ тому було таке. Верталася наша дружина зі Степу. Перейшли хлопці Сулу і зупинилися. Хто заходився купати коня, хто — раків та в'юнів ловити у Стариці. А інші знічев'я затіяли змагання на мечах. Саме біля тієї нори. І раптом звідтіля долинув людський крик. Жінка кричала, чи дитина. Та так, що у воїв наших волосся сторчма стало... Напевно, піймала підла тварюка когось...
«То, мабуть, баба тітки Горпини зарепетувала, — здогадався Вітько. — Їй здалося, ніби чорти в пеклі б'ються...»
— Отаке було... А шістдесят літ тому батько мій вже на власні очі бачив, що може натворити той Змій... Стояв він саме он там, — дід повів бровою у бік спостережної вежі, що височіла над Городищем. — Спостерігав, що діється на Сулі та поза нею. Бо в усі часи, знаєте, багацько було всілякого люду, ласого до руського хліба та худобини.
Отож стоїть він на вежі, аж бачить — за Сулою ніби курява знялася. Забив батько тривогу, кинулася римівська дружина до коней. А печеніги — бо половців тоді ще не було — вже Сулу перепливли. Якраз там, де зараз Змієва нора. Проте далі не рушили. Потупцювали там, потупцювали — і наче їх корова язиком злизала. А чому чкурнули — дізналося батькове товариство лише через місяць, коли захопило в полон кількох печенігів. Виявляється, гналися ті за якимось утікачем. Настигли його саме біля Змієвої нори. А вона якраз відкрилася. Втікач — туди. Звісно, і переслідувачі за ним поплуганились. З десяток їх було, не менше...
Дід Овсій замовк і окинув поглядом товариство: цікаво йому чи ні?
Товариство сиділо, роззявивши роти.
— І все — пропали і втікач, і печеніги,— вів дід далі. — Лише один з того десятка вибрався. Та й то незабаром умер. В степу ходили чутки, що він помер від отруйних Змієвих укусів. Та все ж встиг перед смертю повідати, що вони вибралися за втікачем на той світ. Спочатку потрапили у якийсь яр, а з нього вихопилися на битий шлях. Аж тут сталося щось жахливе. Ніби одночасно гримнуло десять громів над головою, і десять блискавиць вдарило вогнем просто ув очі... То десять Зміїв накинулося на них. І ні стріли їх не брали, ні списи, ні мечі...
Вражені такою оповіддю, хлопці довго мовчали. Мабуть, уявляли собі, що воно таке — десять громів і десять блискавиць одразу.
«То, здається, печеніги наскочили на німецькі танки», — здогадався Вітько.
— А що буде, коли той Змій все ж таки вилізе? — несміливо поцікавився один з хлопців.
— Погано буде, — зітхнув дід Овсій. — Охо-хо! І так невідомо, як дати раду з половцями, а тут ще й змії...
— А ти як гадаєш? — звернувся до Вітька Лидько. — Вилізе Змій чи ні?
— Не вилізе, — твердо відказав Вітько. Здається, це було єдине, що він знав напевно.
— Чому?
— Бо... бо побоїться.
Хлопці полегшено зітхнули.
Олешко підморгнув Вітькові.
— Ще б не боятися, — втрутився він. — Либонь, здогадується, що непереливки доведеться, коли висуне у наш світ свою гидку пику. Хоча, по правді, далеко не кожен зголоситься стати з ним на прю. Нащо вже я, та й то жижки затремтіли, коли його побачив. Як звати того Змія? — звернувся Олешко до Вітька. — Підкажи, бо щось ніяк не запам'ятаю.
— Вертоліт.
Олешко зневажливо сплюнув на землю.
— Тьху! Сам погань і ім'я таке ж.
— А який він на вигляд? — запитав хтось із хлопців.
Олешко відповів не одразу.
— Ну, як би тобі сказати... — почав він. — Розумієш, летить щось отаке товстелезне... — Олешко широко розвів руками. — Хвостисько у нього, мов колода. Крила... крила в нього миготять так швидко, що їх майже не видно. А що вже реве! Як сто голодних бугаїв.
— А зуби у нього які?
— Отакі, — сказав Олешко і показав ліктя. — Ну, може, трохи менші, — уточнив він. — Але не набагато.
— Ого! — вихопилося у Мухи. — А ти зміг би його подужати?