Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
Він зліз із коня, розправив плечі і кілька разів змахнув, наче вітряк, важкими ручищами.
— Що ж, показуй, чому навчило тебе те хлоп'я, — прогудів він і став супроти Олешка.
Проте Попович одразу показувати Вітьків прийом не квапився. Він спритно уникав дужих обіймів Муровця і, мов ґедзь, кружляв навколо велета. Попович чекав свого часу. Нарешті, коли Муровцеві урвався терпець і він рішуче ступив уперед, аби злапати верткого Поповича, Олешко блискавично пірнув йому під руку, розвернувся, підставив своє плече — і Муровець незграбно, немов зашпортнувшись об колоду, гепнувся на траву.
Дружинники лише охнули. Згодом пролунав обережний сміх.
Якусь хвилю Муровець лежав непорушно, мовби усвідомлював, що з ним трапилося. Тоді підвівся з землі.
— Ну, я ж тобі зараз... — поволі проказав він і рушив до Поповича.
Олешко позадкував. Мабуть, йому дуже не сподобався вираз обличчя подоланого велетня.
— Дядьку, ми так не домовлялися, — застережливо мовив він. І раптом кинувся навтьоки.
Глухо загуділа земля — то Ілля Муровець рвонув за втікачем. Тричі оббігли вони навколо гранітної брили, обігнули сторожову вежу і знову опинилися посеред дворища. Звідсіля Олешко стрілою помчав до щільного гурту дружинників, сподіваючись, що котрийсь із них зупинить розлютованого велета. Проте гурт розлетівся навсібіч, наче зграя сполоханих куріпок... А Ілля вже важко гримкотів за брамою і ні на крок не відставав від свого молодого і необачного супротивника.
— Я ж тобі зараз... — долинуло до дружинників. Незабаром супротивники щезли у зарослому лозами видолинку. А за якусь хвилю звідтіля долетів приглушений Олешків зойк і кілька гучних, немовбито сплескувала хвостом здоровенна рибина, вилясків.
Коли Вітько, обігнавши дорослих, перший скотився у видолинок, — він побачив Іллю Муровця, що з винуватим виглядом височів над Поповичем. А той, болісно морщачись, намагався розігнутися. Правицею він обережно доторкувався до того місця, що було нижче спини.
— Ну хіба ж так можна... — простогнав Олешко.— Ви ж, дядьку, трохи перепічки з мене не зробили.
— Так я ж не хотячи, — виправдовувався Муровець. — Розлютив ти мене, Олешку.
Попович побачив Вітька і вимучено посміхнувся.
— Ех, ти, — сказав він. — Навчив на мою голову.
— Не на голову, — заперечив Муровець. — Не на голову, а на інше місце. На те, звідкіля ноги ростуть.
Вітька розібрав сміх. Хлопець ледве стримувався. Він навіть затулив рота долонею, щоб не захихотіти. Бо хто його знає — а раптом Олешко розлютується так, як щойно дядько Ілько? І тоді невідомо ще, що заболить у Вітька...
Проте перший засміявся не він, а сам Попович.
— Ну, дядьку! Я ж не знав, що ви так бігаєте! Думав, коли що — дам драла і спробуйте мене догнати. А воно, бач, як вийшло.
Тієї миті дорогою пролетів вершник. З його коня летіли клапті піни.
— Половці!!! — хрипко репетував вершник. — Половці підходять!
Груші на вербі
Ілля Муровець присів на оцупок дубової колоди. Олешко примостився було поруч з ним, проте одразу ж скривився і звівся знову на ноги. Мабуть, сидіти йому було незручно.
Дружинники щільним колом оточили гінця. Звістка про раптову появу степових нападників їх аніскільки не стривожила. Навпаки, обличчя дружинників були збуджені.
— Нарешті, — сказав хтось із них. — А то коні вже застоялися.
Один лише дід Овсій не приховував тривоги.
— Чого доброго, через них і жито осиплеться,— бубонів він.
Гінця Вітько знав. Це був Жила — той, хто не пустив його до Змієвої нори.
— Ну, розказуй, — звелів Жилі Муровець.
Гінець розповів, що в степу поміж Пслом і Сулою сторожові роз'їзди виявили кілька великих половецьких орд. Одна з них нишком пробирається у бік Римова і, схоже, буде тут не пізніше завтрашнього дня.
— Розвідують, — висловив припущення дід Овсій.
Ілля Муровець на знак згоди кивнув головою.
— Готуйтеся до битви, — коротко звелів він дружинникам. — І треба розіслати гінців по довколишніх селах.
Заметушився, завирував Римів і його околиці. У всі кінці вихором полетіли озброєні вершники. Над хатами здійнялися дими. Запахло смажениною і свіжим хлібом.
Олешко звелів Вітькові не відходити від нього ні на крок. Кривлячись, сів у сідло. Вони виїхали за браму, піднялися до селища і поволі рушили вулицею.
То з одного, то з іншого дворища долинав квапливий металевий передзвін: чоловіки точили зброю. Якийсь древній дід, перехняблений на правий бік, уже випробовував свою шаблю — косив нею будяки біля воріт. Побачивши Олешка, припинив війну з бур'янами і хитнув головою.