Вбивство п’яної піонерки

Тобік сидів у буді й носа надвір не потикав, хоча дощ був теплий і не надто й рясний. Я збігав до вбиральні, а потім зайшов до вугільного сараю — перевірити, чи на місці ключі. І от уявіть собі: їх у схованці не виявилося! Тепер зрозуміло, чому малий так злякався, коли мама полізла до кишень його штанів. Я повернувся до хати, сів на ліжко і почав думати. Він мав щонайбільше 15–20 секунд, аби сховати ключі в дитячій кімнаті, поки мама туди зайшла…

Я підставив стільця до шафи й заліз на нього. Ключів там не було, та було чимало іншого цікавого і забутого. Наприклад, електричний конструктор, який ще взимку подарували мені на день народження Чорноуси. Півроку то була моя улюблена розвага. Там були дроти, електродвигун, кнопки, схеми, паяльник із каніфоллю й оливом, трансформатор, коробочка з контактами для батарейки «Крона», гума для авіамоделей і ще багато корисних речей. Стоячи на стільці, я почав усе це перебирати, як бабуся в кіно перебирає старі листи. Ох, і часу минуло! Востаннє я з цим возився вже, певно, не менше, ніж два місяці тому. Ще там лежала коробка з моїм стареньким фотоапаратом «Смена-2». Даремно вона там лежить, подумав я. Фотик — саме те, що нам із малим сьогодні вкрай необхідне. Плівки, щоправда, нема, та вона, напевно, є в Раймазі. 35 копійок на неї я вже якось нашкребу. От закінчиться дощ — і поїду веліком по плівку. Це ж можна мати фотографії головних дійових осіб. Особливо Агента і його хати.

Там іще було кілька номерів журналу «Пионер», у яких лишалося чимало нечитаного, та тепер не до того. Потім якось почитаю, — журнал законний. Я з фотоапаратом зліз зі стільця й пішов умиватись. А коли повернувся до хати, малий уже прокинувся і здивовано роззирався: видно, не пам’ятав, що сталось уночі. Тоді згадав, сів у ліжку, глянув на мене і сказав:

— Знов одоробло приходило.

— Я знаю, — відповів я. — Зрозумів.

— Я що, кричав?

— Трохи було.

— Сильно?

— Як свиня, коли її колють, — піддів я його.

— Сам ти свиня, — необережно ляпнув він, але хутко схаменувся, підозрюючи, що батьків немає вдома, а отже, так жартувати небезпечно. — У Ревміра чути було?

— Не тільки у Ревміра, а й у Агента, й у Саньки, і навіть у Свєтки. Ти навіщо спер ключі?

— Які ключі? — ненатурально здивувався мій малий.

— Нагадати? — з натяком перепитав я.

Він збагнув, що від мене можна не критися, тож знову ліг і відповів:

— Хотів сходити подивитися, що в нього там у хаті робиться.

— Сходив?

— Ще ні.

— Це добре, — сказав я. — Боронь тебе боже туди ходити!

— Чого це?

Довелося йому пояснити все те, що я передумав уночі. Ну, не все, звичайно. Я йому про свої перспективи життя в колонії нічого не розповів — тільки про те, що я можу туди потрапити. Він слухав лежачи, а коли зайшла мова про колонію, рвучко сів у ліжку. Я розповідав йому таким собі відстороненим голосом. Нічний страх минув, тож я міг говорити про все найстрашніше майже байдужим тоном. Очі в нього й так іще великі, як у всіх дітей, але тепер вони були, як у сови, — на півобличчя. Він мовчки дослухав мене, не перериваючи, не ставлячи запитань. Мовчав і тоді, коли я закінчив.