Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Кізонька, голос сопілки почувши, від радості скаче, Більше радіє, одначе, якщо двоголоса заграє. Геть свої думи! Поглянь: уже хмарами вкрилося небо, — Це утікає зима й золоте наближається літо. Разом із ним після хмар грозових до нас радість приходить. Та не тебе одного, але й нас не один друг покинув: Друзів багато прекрасних ми втратили зовсім недавно. Ось плугатар із дідуських полів у Перемишлі славнім Труду чимало віддав, орючи там широкії ниви. В місті оцім ще не бачив ніхто йому рівного мужа, Пастирську службу латинян щоб знав так, як він, і щоб вірним Завжди ласкаво сприяв, ворогів же умів відганяти, Вдень-бо й вночі недалеко овець його й біля вівчарні Люті грабіжники й різні злодії постійно блукають. Зараз його (лише прах) ця могила, що там ось, тримає, Хто ж в ній похований, свідчить про це нам віршований напис: «Тут спочиває вівчарні підгірської пастир побожний, Всюди відомий Іван, що з дідуської ниви походив». Далі, між друзями нашими був і той Вовчик блаженний, Що вовноносних прекрасно зберіг наших кізок жадібних, Також йому підкорялась тоді уся руська громада, Тигри вірменські боялись його, хоч і був він ласкавий, Руськії леви дрижали, хоча справедливим вважався. Тож, бородаті цапи, ви скажіте усім, хто питає, Де отой Вовчик тепер і в яку він вівчарню подався, Прахом він тлінним вже став, очевидно, і так спочиває, І не воскресне (о доле!) тепер, у біжучому році. Знову ж Старецький, мій друже хороший, славетна людина, Чи ж про заслуги його не дійшла вість до самого неба? Гори, що славитесь буйними травами, вас я вітаю! Він мав садибу у вас, і для наших овечок поживу Щедро давав, і відкрив там для них життєдайні джерела. Тож застеляйте тінисту печеру під листям пахучим, Ладан паліть на могилі, скропивши себейським напоєм, І додавайте постійно цілющий бальзам по краплині, Вдосталь хай буде ще й тут, на могилі, плакучої мирри. Хай же зберуться всі тут, де така спочиває турбота, Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гідні.