Що таке антична філософія?
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-2-3
- Переводчик: Сергей Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Що таке антична філософія?». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.
Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.
Межі дискурсу визначаються також його нездатністю самостійно передати слухачеві знання і, тим більше, переконання. Сам дискурс не може впливати на слухача, якщо немає співпраці з його боку.
Вже в теоретичному порядку для того, щоб знати, тобто доступитися до істини та реальності, не достатньо ані чути дискурс, ані навіть його повторювати. Щоб зрозуміти дискурс, потрібно спочатку, щоб слухач вже мав певний досвід того, про що говорить дискурс, певне знайомство з його предметом[266]. Потрібне, зрештою, повільне звикання, здатне створити в душі постійну схильність, habitus:
… учні-початківці навіть вибудовують розмірковування, але без усякого знання; бо [зі знанням] треба зростися [буквально: треба, щоб воно зростало разом з нами — П.А.], а це вимагає часу[267].
Як і для Платона[268], справжнє знання, на думку Аристотеля, народжується лише від тривалого знайомства з концептами, методами, а також зі спостережуваними фактами. Щоб пізнати речі, зблизитись як із загальними законами природи, так і з раціональними закономірностями чи процедурами інтелекту, потрібно довго їх випробовувати. Без такого персонального зусилля слухач не засвоїть дискурс, і той не буде для нього корисним.
Це ще справедливіше у практичному порядку, в якому йдеться не просто про знання, а про практику доброчесності та вправляння в ній. Щоб зробити доброчесним, мало філософських дискурсів[269]. Є дві категорії слухачів. Перші вже мають попередню природну схильність до доброчесності або ж отримали хороше виховання. Для них моральний дискурс може бути корисним: він допоможе їм трансформувати їхні природні чи здобуті шляхом звикання чесноти у свідомі чесноти, які супроводжуватимуться розважливістю[270]. В цьому випадку можна сказати, у певному сенсі, що проповідують лише вже наверненим. Друга категорія слухачів складається з рабів своїх пристрастей, і в цьому випадку моральний дискурс не матиме жодного впливу:
… підвладний пристрастям буде слухати даремно і без користі, тоді як мета не пізнання, а вчинки[271].
Для того, щоб готувати до доброчесності такого роду слухачів, потрібне щось інше, ніж дискурс:
… треба, щоб душа слухача завдяки звичкам заздалегідь була підготовлена правильно насолоджуватись та ненавидіти, подібно до обробленої землі, готової зростити сім’я[272].
Аристотель вважає, що таку виховну роботу повинна здійснювати громада шляхом примусу до дотримання законів. А отже, роль політичного діяча та законодавця полягає у забезпечені доброчесності своїх співгромадян і, таким чином, їхнього щастя: з одного боку, шляхом організації громади, у якій громадяни зможуть ефективно виховуватися так, що ставатимуть доброчесними, а з іншого — створюючи всередині громади можливості дозвілля, що забезпечуватиме філософам доступ до теоретичного життя. Ось чому Аристотель не мріє заснувати індивідуальну мораль безвідносно до громади[273], а звертається у «Нікомаховій етиці» до політичних діячів та законодавців, з метою сформувати їхні судження, описуючи їм різні аспекти доброчесності та щастя людини, щоб вони могли ухвалювати закони, з метою дати громадянам можливість практикувати доброчесне життя або ж, для окремих обраних, філософське життя. Як блискуче вказав Р. Бодеюс, «Етики» та «Політика» мають на меті «завдання, що виходить за межі знання»[274]; йдеться не лише про те, щоб «викласти в дискурсі істину щодо деяких окремих питань», але й про те, щоб тим самим сприяти досконалому становленню людини.
Так само як і Платон, Аристотель покладає свої надії на трансформацію громади та людей на політичних діячів. Але Платон вважав, що філософи самі повинні бути державними діячами і здійснювати цю роботу. А отже, він пропонував філософам вибір життя та формування, які робили з них, водночас, як тих, хто споглядає, так і людей дії; знання і доброчесність у нього взаємно перетинались. Для Аристотеля, натомість, діяльність філософа у громаді повинна була обмежуватися формуванням суджень політиків: останні, у свою чергу, повинні діяти самостійно, шляхом ухвалення законів, які забезпечать моральні чесноти громадян. Філософ, зі свого боку, обиратиме життя, присвячене незацікавленому дослідженню, вивченню та спогляданню, а отже, потрібно це визнати, життя, незалежне від потрясінь політичного життя. Філософія для Аристотеля, так само як і для Платона, є, таким чином, водночас способом життя та способом дискурсу.
266
Аристотель, Нікомахова етика, VI, 1142 a 12 і далі; див.: Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 190.
267
Аристотель, Нікомахова етика, VII, 1147 а 21—22.
268
Платон, Лист VII, 341 с.
269
Аристотель, Нікомахова етика, X, 1179 b 4—5.
270
Див.: Bataillard M.-Ch. La Structure de la doctrine aristotélicienne de vertus éthiques / Thèse, Université de Paris IV-Sorbonne. — P. 355—356.
271
Аристотель, Нікомахова етика, І, 1095 а 4—6; див.: Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 185—186.
272
Аристотель, Нікомахова етика, X, 1179 b 24.
273
Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 225; Dûring I. Aristoteles… — S. 435.
274
Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 16.