На визвольних стежках Европи

ЧАСТИНА III: В АМЕРИЦІ

Сьогодні 26 липня 1986 року. Починаю третю і, дякувати Богові останню фазу, — що було вже в Америці.

Покидаю береги Европи. 27 листопада 1950 року я приплив до Нью-Йоркської пристані, де привітав мене мій приятель Ахіль Хрептовський. В Нью-Йорку задержався я тільки на один день, бо місцем мого призначення була Філядельфія, де жив тоді мій ручитель Бодьо Дейчаківський з родиною.

Бувши лікарем, я мав кращі вигляди в Америці за інших переселенців, проте й моє майбутнє не було без певних труднощів. Коли я був іще в Німеччині, писав мені Ахіль Хрептовський, який виїхав до Америки на рік раніше: "Муку, тут біда і нерідко приходиться мені на плач, бо без знання англійської мови кинули мене в шпитальну роботу, як у львину пащу. Я нічого не розумію, а тут треба давати людям поміч та ще й їздити амбулянсами на наглі випадки".

В Нью-Йорку він не радив мені йти зразу на інтершіп, а хоч трохи пристосуватися до обставин і підівчитися мови. Але, приїхавши до Філядельфії, я не міг довго сидіти і тратити час. За поміччю др-а Андрія Лемішки через який місяць я дістав місце резидента в відділі патології в Бирлінґтон Каунті Госпітал в Моунт Голи — 20 миль на схід від Філядельфії. Моїм пляном було: під час цієї однорічної резидентури пізнати американську шпитальну практику і навчитися мови, а потім перейти кудись на інтершіп.

У Філядельфії в той час уже було багато новоприбулих українців. Організувався вже там спортовий клюб "Тризуб". В горожанському клюбі на Френклін зустрівся я з актором Володимиром Блавацьким та іншими знайомими. І це вони втягнули мене до клюбу, а весною я почав грати в "Тризубі". У той час в "Тризубі" грали знані мені з еміґрації: др. Іван Павлічка, Поритко, Василь Петрів та Левцьо Стадниченко. Підсилені іншими молодими змагунами, ми мали неабиякий успіх у розгривках з іншими клюбами. В 1951 році ми їздили й до Нью-Йорку на змагання з тамошнім УСКом. УСК у той час грав в рамках німецько-американської ліґи. Вони на деякі змагання запрошували др-а Павлічку і мене собі на допомогу.

Кілька разів ми доїздили до них потягом. Пригадую змагання з "Готчею", яке ми виграли з рахунком 3:1. Павлічка стрілив два ґолі й був дуже гордий з того успіху. Ми його потім "натягали", що він типовий "шпарґач"! ми, мовляв, усі гаруємо весь матч, а він мало що робить на лівому крилі, а тільки забіжить під ворота, стрілить ґола й пожинає всі лаври. На те він відповідав: "І дурень уміє гарувати: тут треба мати розум, а найважнішою річчю в змаганнях є здобути найбільше ґолів.

По змаганні ми все мали добру гостину в ресторані Суського, та й поверталися до Філядельфії в доброму настрої.

Тому що стейт Ілліной був у той час найліберальнішим щодо допущення чужинецьких лікарів до іспитів на право практики, то Ахіль і багато інших наших колеґ після закінчення свого інтершіпу в Брукліні перекочували до Чікаґо. До Чікаґо прибуло багато людей з Реґенсбурґу: голова "Січі" Масник та кілька грачів — Маркевич, Коханюк, Касіян та інші. Був там і колишній голова РФК Іван Красник. Там був уже закладений клюб "Леви" з футбольною ланкою. Ось тоді Ахіль Хрептовський почав насідати, щоб я переїздив до Чікаґо і починав свій інтершіп; чи щоб став може грати в "Левах", бо тоді він належав і до проводу того клюбу. У вересні 1951 року я переїхав до Чікаґо. Мав уже я піднайдений там інтершіп, де мав з'явитися на працю першого жовтня. Отак і замешкав на кілька тижнів в Ахіля й помагав Вірі купати її новонароджену другу донечку Арету.

В найближчу неділю я вже виступав у барвах "Левів" у розгривках "Мейджор Дивижен". На другому змаганні, вірний своїй традиції, я вискочив до головки, зударився з противником і розтяв собі праву брову. Розтин мені зашили, але довелось почати мій інтершіп з добрим синяком довкола правого ока - і виглядав я радше як "тип з під темної звізди", ніж лікар. Іронія хотіла, щоб перших три місяці я був у відділі пологів. Там жартували, що породільниці від моєї появи зразу мали інтенсивні породові болі, бо я діяв на них як пітосина, яку вживалося для індукції породів.

... Окрім згаданих грачів колишньої "Січі" в барвах "Левів" змагалися тоді Куцан, Зарицький, Ленчицький, Дубляниця, Мицавка, Шлапак, Пундор і молодий нарибок, Джім Стахровський, Тищенко, Дахнівський та інші.

Усі дружини в "Мейджор Дивижен" були так звані етнічні, бо наш футбол ("Сакер" (Soccer) — для відрізнення від американського футбола) не був популярний серед уроджених американців, які здебільша, як ще й досі, захоплювалися бейзболом, баскетболом, гокеєм чи своїм футболом.

Добрі команди мали словаки, поляки, німці і мексіканці. В 1951 році "Леви" держалися на рівні середини табелі. Крім дивізійних змагань, ми ще брали участь у розграх за аматорську чашу Америки.

Зимою 1952 року "Леви" брали участь у сімковому турнірі в залі (індор). Це був передвісник тепер дуже популярного в Америці "індор сакеру". Ми грали ті змагання на площі в залі, де грали польо на конях. Банти були тільки по боках, а не як у теперішньому індор сакері, де вони є й за ворітною лінією. Дружина мала сім змагунів і ми грали у 2-х 15 хвилин. Мали право змінити тільки двох грачів. Тому що грище було мале і можна було грати м'ячем до бічних бантів, не було офсайдів, тому темп був дуже швидкий. Витримати ціле змагання було дуже трудно. Я особисто любив цю гру, а особливо притиснути нападника, який хотів мене обминути, до бантів. В тих розгривках ми здобули перше місце і чашу.