На визвольних стежках Европи

ЕМІҐРАЦІЙНІ РЕФЛЕКСІЇ

Оглянувшись на своє минуле можу сказати, що еміґраційні роки в Німеччині були вершком мого футбольного росту. Може б мені вдалося досягти й вищого рівня, якби я був десь у таборовій дружині, котра мала добрі умовини, тренера й більше часу на тренінґи. В УССК-у, на жаль, тих догідних умов майже не було. Та все таки й те, що кількох нас з УССК-у вибирали до різних репрезентацій, як і моя участь у досить добрій німецькій дружині, свідчило, що ми були на відповідному рівні.

У той час наша преса не мала фахових репортерів, які б належно оцінювали поодиноких грачів, і поза тією фразою Стася Кравчишина — "найкращий на грищі" ніхто не писав — чому, не вказував на специфічні сильні чи слабкі сторони моєї чи когось іншого гри.

Коли пробую оцінити себе, важко мені сказати, чому я був добрим грачем. Якщо мова про мої фізичні атрибути, то я був досить важкуватий, мав криві ноги. Славко Ляшевич казав, що мені слід поліційно заборонити з такими кривими ногами ходити по Мюнхену в коротких баварських штанцях. Я ніколи не був блискучим техніком, я не мав сильного стрілу, здебільша я грав короткими подачами і навіть, коли вкрай треба було, я не міг подати дуже довгого м'яча. Пригадую собі, як одного разу Закалужний, котрий жадав від мене довшої подачі, а вона до нього не дійшла, крикнув до мене: "Ну, ти криваку, не можеш трохи дальше копнути того м'яча?" Моя ліва нога не була на рівні з правою, хоч я й грав завжди на лівій половині. Хоча я мав скорий зрив до м'яча, але на тільки перших кілька кроків, бо на довгий біг я був повільний. На мою думку, моїми сильними прикметами було передусім відчуття позиції на грищі. Знаю, що через мою сторону проходило менше акцій противника. Виглядало, що я знав, як уставитися до м'яча. Крім того, я був твердий, ніколи на грищі не стояв, а був завжди в русі. Я був добрий "головкар". Не був еґоїстом і вмів співпрацювати зі своїми співзмагунами.

В різних місцях своєї розповіді я згадував поодиноких грачів УССК-у чи інших дружин. На цьому місці хотів би ще згадати видатніших членів нашої репрезентації та пізнішої реґенсбурзької "Січі". Переді мною знімок нашої збірної — змагання з Мадярщиною в Реґенсбурґу. На ній Стасьо Ходань — капітан, Микола Касіян — воротар, а потім слідують за порядком (здається, по висоті) Горський, Медведчук, Закалужний, я, Лютак, Куцан, Гарасим, Ясьо Мікльош і Савка. На жаль, на тому знімкові не має однієї з найвизначніших постатей українського футболу, того, хто в той час сповняв функцію тренера нашої репрезентації, того, кому опісля довелося активно включитися в фінальних змаганнях у гру нашої дружини і в останніх двох змаганнях проти поляків і литовців бути вмілим керівником нашого нападу — а ним був уже покійний Володимир Кобзяр. Його ім'я було мені відоме, коли я був ще малим хлопцем у Ямниці. Він був тоді змагуном леґендарної для нас "Руси", дружини "літаючих учителів". Я з захопленням читав про нього в нашій пресі і не снилося мені, що коли-небудь я буду мати щастя його особисто пізнати, та ще й грати з ним в одній дружині. Володимир Кобзяр був постаттю високої кляси, як футболіст і як людина. Він був джентельменом як на грищі, так і поза грищем. У той час він був значно старший за нас, і, річ ясна, його фізичні спроможності не були вже як колись, але це він надробляв своєю доброю технікою, опануванням м'яча, великою рутиною, а передусім великою здібністю керувати нападом, його продуманими подачами і випусками своїх співнападників, з яких вони легко здобували ворота. Сам він мав добре відчуття, де бути в догідній позиції, щоб точним, сильним стрілом здобути ворота. Ми всі ставилися до нього з великим респектом; я особисто завжди звертався до нього не інакше, як "пане Кобзярі" навіть пізніше, коли стрічалися в нього в Гантері, грали бріджа і попивали коньяк. Його передчасна смерть в нещасливому випадку була ударом для української громади і для мене особисто.

Другим респектованим членом дружини був Стасьо Ходань — це був змагун старшої школи, твердий, серйозний, з добрим характером, на нього можна було в усьому покластись.

Микола Касіян був стилевим воротарем. Був добрий при високих м'ячах, гарно презентувався. Деколи був, може, трохи м'ягкий, не досить рішучий. У загальному був веселий і добрий товариш.

Горський і Стефко Лютак, обидва буковинці, вихованці чернівецького "Довбуша". Горський був грізний нападник, а зокрема, бувши високим на зріст, славився як добрий головкар у підворітних ситуаціях. Лютак був дуже завзятий помічник, хоч і тихої вдачі, неголосний на грищі і поза ним.

Ясьо Мікльош, про якого я вже згадував, був твердий, спритний оборонець, хоч був низькорослий, але коренистий, розбивав ворожі атаки, як таран. Зударитись із ним — не рекомендувалось. На жаль, життя його кінчилося трагічно, серед невияснених обставин, ще в Німеччині.