На визвольних стежках Европи
- Автор: Дейчаківський Микола
- Год: 1997
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7305-03-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На визвольних стежках Европи». Краткое содержание книги:
Але над тим не було часу застановлятися, життя тоді кипіло, молодь була активна. І я поза змаганнями в двох дружинах студіював, брав участь у студентському житті і в діяльності політичної організації, що вимагало від мене частих поїздок по Німеччині, до Австрії і Франції.
ВИСТУПИ В РЕПРЕЗЕНТАЦІЯХ
Крім змагань в УССК-у і АСФ — Розенгайм, я грав в різних репрезентаціях. Перші такі змагання між Півднем і Північчю відбулися 1 грудня 1946 року. Південь — це область Мюнхен і Авґсбурґ, а Північ — це Реґенсбурґ, Байройт і Ансбах. Стрижнем команди Півдня були змагуни "Лева", доповнені трьома змагунами УССК (Смішкевич, О.Кравченюк і я) і "Чорногори". Змагання були в Авґсбурґу і закінчилися ремісом 1:1. Опісля я брав участь і в змаганнях репрезентації Мюнхенської проти Авґсбурзької области. Залишилося в пам'яті й змагання репрезентації Півночі проти збірної литовців, що відбулося на прекрасному стадіоні" Ф.Ц. Нюрнберґ. Поза олімпійським стадіоном у Берліні це було найкраще грище в Німеччині. До того змагання запросили Юзя Кравченюка і мене на допомогу, хоча ми належали до клюбів з Півдня. Ми обидва грали на позиціях бічних помічників і присутній на тому змаганні голова РФК мґр. І. Красник сказав про нас, що він досі ще не бачив такої доброї гри помочі в жодній українській команді, як ту, що ми з Юзьком продемонстрували в Нюрнберґу. На нашу думку, помічним у цій добрій нашій грі була висока якість футбольної площі. Вона була максимальних розмірів, ідеально рівна, покрита гарною низенькою травою, так що було де розгорнути гру. Ми з Юзьком опановували середину площі, наші пасінґи рівненько котилися по траві, ми живили напад добрими подачами. Та хоч у грі ми мали велику перевагу, але наш напад не зумів використати чимало догідних підворітних ситуацій, а литовці зуміли два рази прорватися і змагання закінчилось рахунком 2:0 в їхню користь.
Вершком і найбільшою честю для всіх українських футболістів була участь в репрезентації України в олімпійських ігрищах ДП* (біженців) * В 1948 р. в Лондоні відбулися XIV Олімпійські ігри. Не всі народи змогли взяти в ній участь. Навесні 1948 р. мґр. Рак у спортивній секції Міжнароднього Комітету Політичних Втікачів запропонував проєкт влаштувати спортивні ігри - Олімпіяду тих народів, що із-за воєнних обставин опинились на вигнанні у Німеччині. Таких осіб скорочено називали ДіПі-вці. (Це початкові літери англійської назви "Displaced Persons" - переміщені особи). Тому і назва - "Діпівська Олімпіяда".у 1948 році. Це в тому році відбулася загальна олімпіяда в Лондоні. З ініціятиви українців власті ІРО зорганізували спеціяльну олімпіяду для народів — утікачів у Німеччині. У футбольних розграх брали участь Литва, Польща, Юґославія, Мадярщина, Естонія і Україна. До олімпійської репрезентації були вибрані з УССК-у — Любко Стасюк, Юзько Кравченюк, Філько Древницький і я.
Вона не була, як конкуренційна імпреза для офіційної XIV Олімпіади, але як доказ нашого розуміння і співзвучности цієї великої ідеї у всіх тих, хто в умовах післявоєнного забріханого світу не мали змоги стати в Лондоні поруч інших державних народів.
На жаль, у той час я не був у найкращій формі, тому що весною 1948 року під час змагань АСФ — Розенгайм і РТ — Реґенсбурґ я зазнав контузії правої ноги, яка довго не гоїлася. Я пішов з тим до свого професора ортопедії, він зробив рентґенівський знімок, який не виявив жодного зломання чи ушкодження кісток: його презумптивна діягноза була — діястаза між фібулою і тибією в наслідок ушкодження міжкісткової мембрани. Він порадив мені утриматись від футбола, аж поки біль остаточно не промине. Тієї поради я трохи слухав, а більше ні, а мені то ставало краще, то гірше.
Зв'язковим капітаном нашої репрезентації був Стасьо Кравчишин, який був редактором спортової сторінки в "Українській трибуні".
Не знаю, що він у мені добачав надзвичайного, але дуже часто в рецензіях зі змагань УССК-у вживав фрази: "Найкращим на грищі був Дейчаківський". Здається, тому він вибрав мене до репрезентаційної дружини, не зважаючи на мою контузію.
Кілька тижнів перед початком розгривок моя нога поводила себе майже добре, і я міг брати участь в тренінґу команди під проводом Володимира Кобзяра. Мене приставили до складу нашої команди на змагання проти Мадярщини в Реґенсбурґу. В першій половині все було в порядку. Ми змагання вигравали. Та, на жаль, в другій половині моя контузія озвалася і я почав кульгати, так що змагання я кінчав на лівому крилі. А тому, що я бігаючи помітно кривав, мадяри не дуже мене й пильнували і я мав навіть нагоду здобути ворота у підворітній ситуації. Але й тут не пощастило, бо мій стріл на сантиметри розминувся з ворітьми.
Через ту контузію я не зміг далі брати участь в дальших змаганнях. Я зовсім тоді перестав грати. Щойно за пару місяців мій стан помітно покращав і я поволі почав вправлятися. У листопаді дійшло до фінальних розгривок, через те що три дружини — Польща, Литва і Україна здобули рівну кількість точок і мусіли розгравати одна з одною. Мене знову включили до збірної на позицію лівого помічника і я грав у змаганні з Польщею, яке ми виграли з рахунком 5:1. Під час змагання я почував себе добре, але на другий день, коли ми мали грати проти Литви, я побачив, що моя нога трохи спухла і поболювала. Щоб не трапилося так, як колись у змаганнях з Мадярщиною, я попросився, щоб мене замінили і тоді на моїй позиції грав Кутний. Наша дружина виграла з рахунком 5:1; ми здобули чемпіонат і золоті медалі. Одну з них я ще й дотепер маю.
В РЕҐЕНСБУРЗЬКІЙ "СІЧІ"
Найактивнішими футбольними сезонами були 1946-47 і 1947-48 роки. В останньому було найбільше дружин у клясі першунів — аж вісім. Але вже осіння рунда сезону 1948-49 позначилася спадом кількости дружин, бо починалася масова еміґрація до різних країн поза Европою; почалася реорганізація і переміщення таборів, тому деякі дружини враз із таборами переставали існувати. У той час кляса першунів змаліла до чотирьох команд. Розіграно тільки по троє змагань і навіть нам — УССК-ові припало очолювати табелю. По закінченні олімпійських змагань не було виглядів на продовжування розгривок у клясі першунів. Провід реґенсбурзької "Січі" запропонував усім змагунам репрезентації перенестися до Реґенсбурґу і в барвах "Січі" змагатися з різнонаціональними, а зокрема німецькими клюбами.
Я особисто радо на це погодився, бо моє матеріяльне становище після грошової реформи було незавидне, а до того зближалися мої медичні кінцеві іспити, до яких треба було солідно готуватися. На те треба було мати приміщення. Своє в Мюнхені мені вдержати було дедалі трудніше, а ще важче було з прохарчуванням. У той час, хоча я мав статус діпі, але не належав до жадного табору і був на німецькій економіці. Крім того, в Реґенсбурґу жила моя сестра Стефа, а також деякі мої колеґи, а серед них і Ахіль Хрептовський, який уже в той час працював лікарем у шпиталі ІРО в Реґенсбурґу на Ляндсгутерштрасе.
На початку були труднощі з припискою до табору в Реґенсбурзі і до полагодження формальностей провід "Січі" примістив мене в таборовому шпиталі, як "пацієнта". Я був в одній кімнаті з інженером Тарнавським, який мав тоді якусь хронічну хворобу. Кожного ранку і ввечері сестричка Віра міряла мені температуру і занотовувала в мою карту пацієнта.
Провід "Січі" поставився дуже поважно до підготовки дружини до змагань. На якийсь час найняли тренера колишньої зальцбурзької "України" — чеха Сімона. Ми дуже інтенсивно кожного дня відбували тренінґи, а суботами чи неділями їздили на різні змагання. І я, "пацієнт", кожного дня ганяв по грищі, яке було якраз біля нашого шпиталю.