Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
— Нас зібралось — оповідав один шофер–сибіряк, — чоловік двісті. Ми вирішили за всяку ціну пробитись назад — до німців. Озброївшись автоматами й ґранатами, ми рушили до Дніпра. Двічі довелося «пробивати» собі дорогу ґранатами, — комісари пробували завернути нас назад, до «своїх». Побили їх і — далі.[97] Так добрались до Дніпра. Тут ми здали зброю німцям і нас перевезли на правий берег. Досить, одвоювали, буде з нас…
Тут же група червоноармійців розповіла мені про одного совєтського полковника, який, спостерігаючи те жахливе безладдя, що творилося під час відступу київських армій на лівому березі Дніпра й не маючи змоги припинити той жах, не маючи змоги організувати людей, щоб пробити ті невеличкі німецькі заслони, що закривали шлях на схід, з відчаю застрелився на очах свого полку. Було це десь біля Баришівки. Говорили червоноармійці про цього офіцера дуже тепло, називаючи його хорошим, чулим командиром. В іншій групі полонених мені розповідали про батальйонового командира, який також застрелився десь під Баришполем, — «йти на схід, до Сталіна, не хотів, а здаватись добровільно в полон не міг — не дозволяла гідність офіцера», — пояснював мені оповідач.
Ввесь наступний тиждень через село переходили величезні маси полонених червоноармійців. Тут було організовано для них харчувальний пункт. Годували їх переважно юшкою з картоплею. Хліба давали дуже мало — двісті грамів, не більше. Значну частину українців із Правобережжя відпускали додому, видаючи їм відповідні посвідки.
Охороняли полонених, як я уже казав, словацькі вояки. Отже, ми мали змогу ходити до полонених та вести з ними розмови. Населення жадібно слухало оповідання про перебіг боїв.
— Червоноармійці не хочуть воювати…
— Вони (совєтські комісари) хочуть, щоб ми клали за них наші голови; ні, ми не такі вже дурні, за яких вони нас мають…
— Вони пили нашу кров двадцять п'ять років, годі!
— Наших дітей залишили без хліба на голодну смерть, а нас примушують захищати Сталіна і його комісарів…
Таке чулося з усіх боків.
Я розмовляв з сотнями червоноармійців. Всі вони скаржились на жахливе безладдя, яке панувало в армії. Червоноармійці завжди голодні й мусять жебрачити або красти. Білизни немає, мила немає, у багатьох — воші. Взуття здебільшого побилось, у бій мусять іти босі або обкутавши ноги ганчірками, ковдр немає.
Більшість скаржилась на те, що червоноармійців залишено на власну долю, що з бійцями — лише сержанти та іноді лейтенанти з запасних, решта десь позаду. Ні командирів рот, ні батальйонових у бою ніколи немає.
— Отож таке й мають — нехай тепер самі захищають їхню «родіну», нам цієї родіни не треба…
— Мій батько пробув три роки на фронті в 1914–1916 роках. Він розказував, що офіцери були завжди разом із вояками — і в окопах, і в атаках… — каже один полонений, за вимовою, мабуть, орловський колгоспник.
— Так то ж були «буржуї» — у них була, як кажуть старі люди, якась «буржуазна», офіцерська гідність, що примушувала їх умирати разом зі своїми солдатами, а це ж… товариші!… Чого ж ти від них хочеш?
— Та це не завжди так, — озвався з боку третій, — ось у нас ротний, дак і батька такого пошукай ще; є і між ними люди, тільки, правда, небагато…
— Ну та й не мало, скажу я, — озвався голос із натовпу полонених, що оточував нас, — всі бачили, з якою радістю багато командирів кидало зброю та радило менш рішучим рядовим бійцям робити те саме…
— У нашому полку — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:
97
Тема військових бунтів та вбивств радянських офіцерів підлеглими їм вояками ще не досліджена в науковій літературі. Наскільки цей феномен був поширений, не відомо.