Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
1986 року «партія Лєніна» була ще міцна. Хоч і не така, як до того. Але на цензуру, тобто заборони, ого-го яка міцна! Ото й упиралася до останнього, щоб не дозволити святкування і відкриття пам'ятної дошки Сидору Воробкевичу. «Буржуазному попикові»? - питало партійне начальство. Але «не всі кури одної натури» - кажуть на Буковині. Було й серед чернівецького партійного керівництва «по нормальній людині» (з наголосом на і), висловлювався мій дід Власій. Секретар з ідеології обкому компартії Михайло Іванович Їванеско після аргументів і контраргументів керівника державного Заслуженого Буковинського ансамблю пісні й танцю, Шевченківського лауреата 1983 року, народного артиста України Андрія Кушніренка дав «добро» на святкування ювілею Воробкевича. Давати таке «добро» було окладно ще й із тієї причини, що пам'ятну дошку треба було встановлювати на колишньому родинному будинку Воробкевичів. А будинок стояв на вулиці імені 28 червня. А ви знаєте, що було 28 червня 1940 року на Буковині - туди прийшло радянське визвольне військо, яке «попів» не визнавало. Дарма, що Воробкевич розпрощався з білим світом задовго до з'яви радянської влади (5.07.1836 - 19.09.1903). Все одно він значився у списках неблагонадійних.
Але Андрій Кушніренко був тоді дуже затятий, бо саме він «відкрив» Сидора Воробкевича, зробив аранжування творів, згодом видав їх окремою збіркою. Можливо, саме на той час припав пік слави Андрія Кушніренка. Він мав величезний авторитет у мистецьких колах. І «партія» трохи запобігала перед єдиним Шевченківським лауреатом, що жив тоді у Чернівцях. Дмитро Гнатюк і Михайло Ткач мешкали у Києві. Не-лауреат Іван Миколайчук ще мучився вимушеним творчим безробіттям і ще був живий, щоб його аж та-а-к святкували, як тепер святкують. І Назарій Яремчук ще був живий, і не лауреат. А покійний Володимир Івасюк був тоді під забороною. Ясно, що також тоді ще не лауреат.
Так-ось, отак тоді все і збіглося - фанатична впертість Кушніренка і людська поступливість Іванеска. Бо очевидно, десь глибоко в душі й далеко від партії Михайло Іванович (Царство йому небесне!) пам'ятав, що він автохтонний буковинець, а пісня «Заграй ми, цигане старий» є не тільки українською народною, але й румунською. Тоді в Чернівцях ходили чутки, що партія змусила свого ідеолога поміняти румунське прізвище Іванеску на українізоване Іванеско. Не знаю. В метрику не зазирала. Родичів не питала. Але підлим чи підступним його не знала. Був обережний, проте ніколи - не агресивний, не крикливий, як більшість тодішніх ідеологів. Говорив тихо, м'яко, навіть «сварив пальчиком» м'яко. Прониклива людина мала всі підстави «запідозрити» М.І.Іванеска в тому, що ця людина «розстрільних» списків не підписувала би за жодних умов.
Мабуть, саме через те після мого виступу у театрі Михайло Іванович тихим своїм голосом, звично нахиливши голову на бік, сказав: «А ти, Марічко, «шкодніца»». Він добре почув мій вірш із підтекстом і проекцією на сьогодення, як почула тоді й публіка драмтеатру, але я ще була «маленька», я ще тільки «сходила» - була автором однієї поетичної книжки «З трави і листя», щоправда, її видав тодішній київський «Радянський письменник». А це для Буковини щось та значило: Київ. Проте партія поблажливо поставилася до моєї езопової мови і тодішнього ще дуже тонкого творчого голосу.
Я, звичайно, віддячила партії за її поблажливість, осмілівши дужче 1989 року на сцені Чернівецької філармонії, 9 березня, під час святкування Шевченкової 175-ої річниці (ну, не Судьба? Далися мені ті виступи 9 березня, як Іванові Цвичкові дримба!). У присутності буковинського
партійного і культурного «партеру», що на чолі із першим секретарем Чернівецького обкому Компартії Миколою Ніваловим сидів у президії на сцені, я прочитала дуже простий, дуже публіцистичний, дуже експресивний і з точки зору поезії ніякий вірш, де були слова: