Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Але я пам'ятаю поіменно, хто тоді, того вечора, прилюдно підійшов до мене, потиснув руку і заговорив!
Це був академік Корнелій Денисович Toвстюк (до речі, колишній член юнацької сітки ОУН). Однак радянська влада, зціпивши зуби, мусіла терпіти таке неподобство - директорування в Чернівецькому філіалі інституту матеріалознавства АН України К.Д.Товстюка: він був видатним ученим-фізиком, і його інститут працював на «оборонку»);
Олег Епідельфорович Панчук (внучатий Племінник Ольги Кобилянської),
Анатолій Миколайович Добрянський - мій викладач в університеті, неперевершений лектор і енциклопедист (земля йому пером!),
Степан Степанович Костишин - ректор університету,
Володимир Старик - фізик-«товстюківець», тепер - громадський діяч,
Володимир Вознюк - поет (син священика, якого «партія» схиляла публічно відмовитися від свого батька, фронтовика, до речі, щоб «відкрити» собі дорогу до аспірантури. У будинку священика із Киселиць Путильського району Оксентія Вознюка у свої найгірші часи гостювали Михайлина Коцюбинська, дружина Юрія Бадзя - Світлана Кириченко та ін. Володя тепер - багатолітній директор літературно-меморіального музею О.Кобилянської у Чернівцях, а його батькові - священикові виповнилося 97 років!),
Віталій Колодій - письменник (він також на тому вечорі зачитав крамольний рядок про хлопців «у портупеях»)
і Степан Луців - тодішній перший секретар обкому комсомолу.
Все! Тобто всі! А більше нікого. Решта були просто присутні у філармонії люди, які, здавалося, могли задушити мене в обіймах захоплення. Так люди подеколи створюють собі кумира. Подеколи кумир втрачає відчуття реальності, або ж дурить людей - і люди з таким самим захопленням піддають кумира анафемі чи потоптанню.
Дуже за мене і мою «витівку» тоді переживав відповідальний секретар Чернівецької обласної філії Спілки письменників України Василь Іванович Фольварочний. І не тому, що він був членом бюро «ніваловського» обкому. Він за мене переживав, як за рідну дитину. Бо це правда, що голова тодішньої чернівецької Спілки письменників «вів» мене за руку з восьмого класу, всіляко оберігаючи і застерігаючи від нерозважних кроків.
Але мене застережеш! Що в 29, що в 49!
Після 9 березня 1989 року Фольварочний сварив мене «по-дорослому»: «Що ти наробила, Маріє?! У тебе гуртожиток - 7 квадратних метрів із загальною кухнею і маленька дитина! Вони тобі цього не пробачать!» Він добре знав, що казав. Тоді мене «не лінчували» - бо пішли такі стрімкі процеси розпаду гнилої Системи - що аж! Було не до мене і не до лінчування за вірші. Та й не було звідки мене виводити, звільняти, давати догани, забороняти. На машзавод особливо ніхто розганявся. Але крові все одно попили, думаючи, що донорами письменника є ота вся «грязь, підніжки», а не природа!
Проте «вони» - усі хто «косить» під визначальників долі будь-якого українського письменника - завжди помиляються, бо вони погано вчилися в усіх школах і навіть, якщо не вчилися ніде, також не засвоїли, як «2 на 2 = 4» ні тоді, ні тепер,
що українського письменника з письменника зняти неможливо.
І ґата, і фертик, і конец, і капець! Бо вони, більшість усіх «їх», із президій і партерів, ідуть у небуття, людські прокльони, карні справи, і т. д. - в усе бридке і потворне, - а письменник іде в бібліотеки і людське серце. І навіть, коли письменника тимчасово вилучають з «обігу» (із друку, з бібліотеки і т. д.), то письменника неможливо вилучити із людського розуму і душі. Він (у філософському сенсі) - неприступний для «временщиків», як Хотинська фортеця для турка. І майже ніколи не навпаки.
Не важить - це письменник-постмодерніст чи письменник-традиціоналіст.
«Почувствуй разницу!» - підтвердили мій висновок із телевізора взірця 2010 року.
...А я до сьогодні вдячна Василеві Івановичу Фольварочному за його науки. Бо, коли він від редактора Путильської «районки» Михайла Івановича Крилатого (земля йому пухом!) дізнався, що в Чернівцях на засіданні обласного літоб'єднання під час першого обговорення моїх «восьмикласних» віршів (у 15 років!, в радянські часи!) зі мною говорили про літературу «по-дорослому», і я після першої професійної критики (як це смішно тепер, але повчально!) так «розбалансувалася», що згодом розплакалася в кабінеті Крилатого (це я, тодішній юний кореспондент «Радянських Карпат», чи не найактивніший дописувач «районки»!), і Крилатий, чортихаючись-матюкаючись, зателефонував у Спілку її голові, - то Василь Фольварочний приїхав у школу в Розтоки!!!