Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Може, я цитую неточно. Бо жодного разу не друкувала цей вірш. Та й віршів своїх не пам'ятаю. Навіть інтимних. Але я не про це...
Зал слухав - і у залі можна було почути, як бринить муха. Президія водномить скосила очі на Першого. «Перший» був родом із Кривого Рогу. Його звідти «депортували» наводити порядок на Буковині. Знали кого «депортувати»... Нівалов був у спілкуванні грубим, нетерпимим, не раз сама ставала свідком його нерозумних «прочуханок» на машзаводі. Він і справді був тим першим секретарем обкому на Буковині (кінець 80-х років XX століття!!!!!!!), який заборонив виступати українською мовою на будь-якому публічному заході за участі урядників від партії (а особливо його присутності) та на партійних зборах усіх рівнів. Це правда. Як і правда, що на партійних зборах заводоуправління Чернівецького машзаводу, єдиним україномовним (сказали би тепер) виступаючим був редактор газети «Машинобудівник». Тобто була. Мене не «скубли» за це, бо я - «поетеса». Ну, в робітничому колективі це, знаєте, як моя Даруся у селі, де надто язикаті Хвеськи. Але мене любили - бо я завжди на сторінках газети захищала робітників і час до часу «цапалася» з начальством. Переважним чином - через питання соціального характеру, приписки та крадійство. Як казав інженер Отто Богатир (родом із Вижницького району), «редактор наш стоїть за справедливість».
Але вернімося до 9 березня 1989 року. Це був перший публічний виступ «проти течії» митця. Не політика. Адже я тоді вже три роки як була членом Спілки письменників. Тоді вступ до Спілки вважався подією надзвичайною. Дехто тижнями «святкував» таке свято.
І ось після мого останнього рядка «про Україну і Дніпро» філармонію «зірвало» аплодисментами. Зал настоячи, вигуками, криками щось демонстрував. Однак я, стоячи за трибуною, бачила лише «партер» президії, який сидів, як на поминках, удаючи, що нічого не відбувається. У президії аплодував лише тодішній ректор Чернівецького університету Степан Степанович Костишин.
Я про дещо інше, а ви мені - про дисидентство! Я ніколи жодним дисидентом не була, бо не могла бути в силу свого виховання - бездоганного з точки зору тодішньої ідеології, з точки зору наївності романтичної натури і т. д. Але кожна людина має голову й очі. А голова - не баняк. Голова має здатність мислити, аналізувати, відкривати, сумніватися, питати. Особливо, якщо цю голову вчили розумні вчителі зі справжніми дипломами, а найголовніше - якщо вчило Життя.
Я розумію Марту Дзюбу, яка в деталях розказує, як спорожніла їхня квартира після арешту Івана Михайловича! Було вавилонське стовпотворіння - а стала Аравійська пустеля.
Так само й тоді. 1989 рік - то ще не були аж такі відчайдушні часи для відчайдухів, як може видатися сьогодні. Та ще на Буковині! То були дуже напружені часи - перед розпадом СРСР. Репресивна машина ще не стишила свою швидкість, бо репресивна машина не стишує свій хід ніколи. Вона просто вдягає інший камуфляж.
І тоді, 1989-го, партія злилася в екстазі з деякими запопадливими буковинськими митцями, яким «зірвало дахи» від мого публічного «нахабства». Що ся робило! Що ся робило, мати Божа!
Ви думаєте робилося на вулицях? Прилюдно? У кабінетах обкому партії на вулиці Радянській робилося (на Грушевського, на Банковій на Прорізній). Немає значення - минуле століття чи століття XXI! Бо майже ніколи навпаки, коли хтось іде не в ногу. Але іде не в ногу не тому, що не вміє ходити в ногу. Ще як уміє, якби хотів! А йде супроти тому, що болить. Тому, що чує.
Тому що письменник - це завжди попередження, навіть, коли він пише про байдикування, про секс, похмілля, про... та про що завгодно.
Письменник - він не трибун,
хоча подеколи і стоїть на трибуні
Він дзвонар!
Він попереджувач небезпеки.
Він - гонець Істини.
Він - СПРАВЕДЛИВЕЦЬ, український письменник.
Можливо, інші, ситі, народи
таких справедливців не потребують.
А Україна - потребує -
і ґата, і фертик, і капець, і конец, і the end!
Боже праведний!
Ото вже справді будуть бестселери - мої наступні книжки під умовними назвами чи то «Премія», чи то «Множинні совісті нації»!