Людолови Том 1

Кортіло вилаяти їх як слід, зірвати серце, але, пригадавши свої міркування, він прибрав лагідного вигляду і удав, ніби нічого не помітив. А хлопці швидко взялися косити, і коли старий наблизився до косарів, трава аж стогнала під косами.

— Оце косарі. Оце робота, — удавано захоплюючись, узявся в боки Повчанський. — Спасибі, соколята.

— Спасибі й тобі, батьку, на доброму слові, - одностайно відгукнулися парубки, блиснувши білими зубами. — А ми тут умовилися скосити тобі всю луку до вечора, щоб ти на нас за дурне слово не гнівався.

Старий аж розквітнув, не помічаючи глузування.

— Та я ж вам як рідний батько. Хто ж вас навчить, як не стара людина, не свій брат козак? Я ж вас он як люблю, соколята. Ніби рідних синів. Ну, косіть, косіть із богом. А я піду. Треба хомути полагодити, та на пасіку. Ох, старі кістки… Відкосив я вже своє… А за косовицю буде вам по кварті горілки. А якщо й далі так робитимете, справлю вам на покрову по добрій шапці з шликом та ще й китицею. Тільки не пиячте, хлопці, бо п'яниці — останні люди на світі: скільки не зароблять, а все ж старцюватимуть.

— Добре, батьку, — засміялися хлопці і знов узялися косити.

Але хоч і не пошкодував старий ані горілки, ані меду, ані сала та вареників із сметаною на обід, такою густою та масною, що ложка стояла в ній, як у снігу, — пахолки Бжеського не передумали. Віддячивши старому за частування, збиралися вони в путь.

Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні.

— Ось що, хлопці, - сказав він їм, — якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, — хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, - бо наші пани-молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить!

— Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, - вклонилися парубки. — Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити.

Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся.

— Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, — кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання.

І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно. Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей.