Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок. Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків, поставивши хати на ґрунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися.
Було ще в старого Повчанського з десятеро невільників-татар, яких вій колись захопив у полон. Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, залишилися на хуторі. Чи не однаково, кому служити? І на татарському улусі були вони голотою, — пасли за чорбу та пшоняну кашу мурзинські отари, ходили в подертих смушках і влітку, як і взимку, не бачили над головою іншої покрівлі, крім хмар та зір. Тут принаймні краще годують, а взимку можна добре погрітися біля напаленої груби і виспатися в теплі під завивання хуртовини.
Повчанський часто гримав на них, але вважав, що кращих пахолків нема в цілому світі.
— Це тобі не наша голота, — казав він старій. — Втече такий негідник від свого пана, та боїться сам перейти степ. Умовиш його залишиться. Працює він, а в голові — одна думка, аби попутників знайти та на Січ податися, ніби там галушки самі в пельку падають.
— Авжеж, — позіхала стара і хрестила собі рот.
— Та накажи ти своїм дівчатам, щоб не куняли. От Ганна — молодець: закрутила Максимові голову. Сидить козак біля неї, як цуцик на ланцюгу, та слину ковтає. А Явдошка та Софійка зовсім дурепи: ані посагу, ані краси. Мріють про сотників та отаманів, а який старшина подивиться на такі пики?!
Але чи то Явдошка та Софійка, ловили гав, чи то в нетяг надто жевріла мрія про волю, недовго затримувалися вони на хуторі старого сотника. Проживуть два-три місяці — і шукай вітра в полі. І знов метушиться старий Повчанський, бачачи, що нема кому впоратися з роботою.
Зрадів старий сотник, коли Сагайдачний пообіцяв надіслати йому полонених татар, але розрахував, що раніш ніж за два-три тижні, татари ніяк до нього не потраплять, а там мине час, коли трава в степу ще м'яка й соковита. Пізно буде тоді косити її на сіно, а тому треба будь-що затримати на хуторі своїх пахолків, і новоприбулих втікачів, і зокрема ляхів, які йому надзвичайно вподобалися своєю невибагливістю й приниженістю, але ранкова вихватка Тимка з сорочками та чобітьми його стурбувала і нашорошила.
— Невже він надумав піти та, мабуть, ще й всіх інших підбурить? Таке гаденя, таке… — не міг він підшукати досить міцного слова. — Треба, хоч ляхів від нього якось відокремити. Вони в дорозі попідбивалися. Дам їм іншу роботу, щоб Тимко їм голови не заморочив, а тому хлопчикові з панських покоїв щось таке вигадати, ніби він не хлоп, а з двірської шляхти…
Коли хлопці пішли разом з сиверянами на косовицю, старий сотник покликав Юзика і привітно звернувся до нього:
— Допоможи, любий хлопчику, моїй старій якнайкраще прибрати нашу хату. Ніколи нам за роботою налагодити по-панському своє життя, але зараз у нас такий вельможний гість, як пан гетьман… Ти там серед панів крутився, певно, до всього придивився, та ти вже той…
І він багатозначно й невиразно покрутив пальцями в повітрі.
Юзик розквітнув. Він так боявся, що і його поженуть на косовицю, а таке доручення відразу давало йому змогу виказати себе знавцем панського звичаю.
— Все буде зроблено якнайкраще, — чемно вклонився він, удаючи з себе принаймні пажа самої польської королеви. — Все буде як у найвельможніших панів, — авторитетно додав він і навіть клацнув підборами, ніби на них вже дзенькали остроги.
Повчанський задоволено кивнув йому і повів братів Крушинських, Стаха і Владекa в балку за садом, до старого колодязя, де взимку напували худобу і брали воду, бо в хуртовину дівчата боялися ходити на річку. Треба було почистити цей колодязь, полагодити де-не-де підгниле цямриння та видовбати з колоди нові ночви, бо старі геть усі потріскалися в спеку.
— З цією роботою можна не поспішати, — казав старий, поки вони оглядали колодязь. — Бачу я, що ви в дорозі підбилися, та й не ситно — годував вас той Бжеський. Отже, спочатку добре відпочиньте, а потім ставайте з Господом до роботи… Сплачу я вам добре — не по-панському, а по-козацькому: захочете, віддам грішми, захочете, одежу дам нашу козацьку: штани, сорочки, чумарки та чоботи, а на зиму кожушки справлю та повстяники, — приказував Повчанський, удаючи з себе турботливу і сердечну людину, — бо бачу я, що люди ви ввічливі і шануєте старих людей, не так, як той нахаба Тимко. Та й до нього ставлюся я добре, коли він не починає своїх вибриків. Нагримав я на нього вранці, а тепер самому шкода, — аж зітхнув сотник. — Огляньте все, поміркуйте і беріть роботу, бо ж наші козаки до цієї роботи незвичні, а кращих грабарів, як ляхи та литвини, на світі, кажуть, нема.