Поєдинок у Чорному лісі

Якось підслухала п'яну розмову Василя з Митрофаном Диким і похолола вся: вони не вірили, вони послали його по боївках, звелівши якомусь катюзі на півдорозі знищити його. Так принаймні вона зрозуміла їхню захмелену балаканину. Митрофан Дикий похвалявся, що виведе цього зайду Колибу на чисту воду, йому, мовляв, треба лиш помацати жабри запроданця Жигайла і ще декого. Тетеря пробував йому спершу перечити. Адже своїм доскіпуванням Митрофан кидає тінь на нього, бо ж він привів Колибу в товариство. Митрофан заспокоїв його, сказавши, що це ще нічого не значить, бо Колиба за ніс поводив і самого Хмару. Тому зовсім забракло нюху і зору. Першого-ліпшого пройдисвіта призначив інспектором боївок. Щоправда, він наказав Стрибунцеві пильнувати новачка і при нагоді зазирнути йому на саме денце таємничого його нутра…

Серце защеміло Гелені од почутого. Знала б, де цей дивак Колиба, подалася б туди, попередила його. Але піди взнай, куди вони його запроторили, по яких стежках пустили тинятись!..

Гелена навіть запросила стару циганку Магду, і та їй наворожила три бодні несусвітніх жахів. В найближчій час її, Гелену, чекає звістка про смерть близької людини. Сама вона одстраждає в одинокості і невтішності, доки не зустріне душевний спокій і забуття. За таке ворожіння Гелена не надто винагородила стару Магду, бо не цього їй жадалось почути з вуст циганки.

Якось Тетеря заявився вкрай стурбований і розлючений. Сказав Гелені, що Хмара відкликає його в ліс. Назавжди. «Все із-за цього триклятого Колиби, перед яким і ти крутила хвостом», — похмуро мовив він. «Не верзи дурниць, чоловіче, — зупинила його Гелена, — не міг він тобі злого вчинити, навпаки, твій гріх прийняв на свою душу». «Це ти про що?» — не збагнув Тетеря. «Про Томася», — відповіла з викликом. «Ото ж бо й є, що я повинився Хмарі, що таки я порішив того Томася, бо він був запроданець і крутій, а Хмара й подивувався, чого це Колиба так легко чужий злочин взяв на себе… Розумієш, ось так просто записався в убивники?… А ще й підозріла Колибина патріотична запопадливість… Його як послухати, то лиш він один і патріот, а ми всі пуцьвірки, поховані по коморах та льохах… Хмара і каже, що моєї конспірації після Колибиної з’яви не існує… Спробуй спростувати таке! Воно й справді, щось до мене сільська влада стала пильніше придивлятись… Вже двічі до сільради кликали, мовлять наче про житейські дрібниці, про се, про те, а чує ж моя душа: не для того викликали. Придивляються, мацають, чи не масний я десь збоку… Йду до лісу! Ти ж мені тут гляди…»

Вже місяць Гелена живе сама. Од Василя Тетері — ні слуху, ні духу. Та вона не журиться. Аж посвітліла на виду, перші пучечки зморщок вкруг очей, що з'явились нещодавно, наче розгладились, зникли. Очі сяють сподіванням чогось доброго. Одне її турбує. В сільраді їхнім подвір'ям і справді стали цікавитись. Викликали, питали про Василя. Сказала, що поїхав до родичів, коли вернеться — невідомо. Хоч хотілось всю правду про нього розповісти. Але побоялась. Не помсти Тетериних приятелів, ні. Лячно було їй, що її, чого доброго, ще за спільницю Тетерину сприймуть. Адже вона дружина йому. Знала давно, але мовчала. Як пояснити, чого? Пояснити можна, але хто повірить?