Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Застудився, — повторив Сокрута.
— Тоді свіже сінце йому буде саме раз, — остаточно вирішив старий, — цілющий дух у нього… Та й Густя якогось варева проти застуди приготує, вона майстриня щодо цього…
Пішли!
Його обійстя нічим не різнилося від інших: неподалік хати, вкритої околотами, містились хлів і клуня, викладені зрубом товстих і почорнілих од часу колод. У причілкове вікно зазирали високий і густий кущ бузку та червона мальва, а трохи далі — чистий, добре доглянутий город, обнесений досить умовним парканом.
Господар постелив ряднини на сіні, і всі троє з задоволенням попадали на м’які постелі з запахущого сіна. Спали до вечора.
Надвечір прийшов господар, побудив своїх несподіваних постояльців.
— Ходіть хоч бараболею закусіть, — сказав він, одчинивши навстіж двері. — Доброго частування не маю, а так, аби зовсім не охляли, чим багатий, тим і радий, — мовив він, наче вибачався. — А хворому Густя там такий міцний чай наготувала, на все подвір'я пахтить…
Під деревом стояв стіл, при нім — широка лава. На столі парувала в полумиску варена картопля, стояли горнятко з кислим молоком і чавунець, в якому господиня, певне, наварила зілля.
Сонце вже закотилося, і подвір'я швидко поринало з присмерк.
Тарас подивувався завбачливості господаря: дочекався, доки засутеніє, і аж тоді запросив поїсти. Щоб сторонні очі не запомітили в його обійсті чужих людей.
— Пригощайтесь на здоров’я, — мовив старий, побачивши, як жадібно усі троє накинулись на їжу. — Тобі спочатку оце питво, — підсунув він до Стрибунця чавунець і кухлик. — не пошкодуєш… На ранок і полегшає. Густя моя майстриня такі бовтьки готувати… Здоровому нудить од них, а хворому — свята поміч…
— Воно б і нам годилось якогось питва скуштувати, га, батьку? — підморгнув Тарас, діставши червінця. — Такого, щоб і здоровому і хворому на душі як у раю стало. Ото й буде свята поміч! Знайдеться?
— Чого ж, знайду, — одразу погодився господар, взявши гроші. — Тільки невтямки мені: йдеш на заробітки і гроші на горілку тринькаєш…
— Охляли ми зовсім, — мовив Тарас, — не гріх і трохи витратитись, аби воскреснути… Не сумнівайся, батьку, не зловживаю цим…
— Не гріх, не гріх, — буркнув старий, метнувшись до хати.
За кілька хвилин вернувся, несучи пляшку каламутної горілки. Слідом йшла Густя з полив'яною мискою, в якій була квашенина — капуста, помідори й огірки.
— Ось так буде краще! — всміхнувся Тарас, розливаючи горілку в скляночки. — Вип'єм, щоб дома не журились!
Він мав намір споїти Стрибунця, щоб відтак без зайвих свідків поговорити з радистом. Вирішив діяти примусово. Іншого виходу не було.
Випили по другій скляночці і загомоніли.
— Завтра полегшає вашому, — озвався захмелілий господар, — і паняйте собі своєю дорогою… Я-то повірив вам, що ви за одні, але хтозна, чи влада сільська вам повірить… Різні тепера люди, буває, виходять з лісу…
— Не турбуйся, батьку, — спробував заспокоїти його Тарас. — Все, що чув од нас, так і є… А що, бандерівці біля хутора вештаються?
— Не чув, — поспішив урвати цю балачку господар. — А тільки сільська влада нині все перепровіряє… Так що завтра, даруйте на цьому слові, і йдіть своєю дорогою. Так, думаю, буде краще…
— Підемо, підемо, — п'яно усміхнувся Стрибунець. — Адже, кажеш, зілля твоєї баби всесиле? Мені й справді покращало…
«Наша доля — перекотиполе, — завів Герасим стиха пісню. — Куди вітер вкаже, туди й шлях проляже… — Помовчав і заспівав голосніше: — Втяти б крила тому злому вітру, щоби не тинятись по білому світу…»
— Ні, ні! Тільки без співання, — застеріг господар. — Нащо мені це? Поговір піде, що Онопрій з зайшлими людьми гулянки затіває… Пора, видно, люди добрі, і на спочин… Завтра вам у дорогу…
— Ото завів! — похитуючись, підвівся з-за столу Стрибунець. — В дорогу та в дорогу… Ще накаркаєш, гляди…
— Діло кажеш, батьку, — підтримав господаря Тарас, — пора на спочин.
Стрибунець поплентався до клуні, господар, буркнувши «надобраніч вам!», запалив люльку і пішов до хати.
— Що ж бо діять перекотиполю? Вірненько любити свою добру долю, — мугикав Герасим, дивлячись, як Густя прибирала з столу.
Тарас зібрався і собі піти слідом за Стрибунцем.
— Зачекай, Колибо, слово до тебе маю, — зупинив його Герасим. — Маю красну дівку на прикметі, тут не далеко, не зголосишся за свата?
Тарас здригнувся. Це був пароль! Він має сказати відгук: «Нікудишній з мене сват, та й ти жених підтоптаний, але, коли вірне діло, чому б і не допомогти товаришу…» Згадалась Максименкова інструкція: «У ворожому оточенні в скрутну хвилину наш чоловік зголоситься цим паролем». «Але хіба це скрутка хвилина, критична ситуація? Та й не таке вже і оточення вороже: сп'янілий Стрибунець і гостинний господар, що вже й карається власною гостинністю. Невже Герасим свій? Що за бісова пригода!»