Поєдинок у Чорному лісі

— Усі вони покидьки, Симоне, — переконано сказала Гелена. — Якби всі були такими, як ти, я була б душею і серцем за вашу справу… Хоч ідеї ваші мені ні до чого… Я жінка… Хоч і жінки бувають борцями… Героїнями справжніми… Знала я одну… Вразила вона мене на все життя…

І Гелена розповіла Тарасу те, що потрясло його до глибини душі і змусило інакшими очима глянути на жінку, котра несподівано повідала йому правду про загибель партизанської подруги, з якою пройшов колись сто смертей…

— В час війни, — розповідала Гелена, — я працювала в німецькому госпіталі. Тетеря змусив. Сказав, що німці — наші союзники і ми маємо їм допомагати у всьому, бо знищать вони нашого ворога… Працювала я медсестрою, де переливали кров пораненим солдатам і офіцерам… Боже, стільки тії живої крові я влила в жили німецьких вояків! Ампули багряні, іржаві, пурпурові мерехтіли в моїх очах і вві сні… Серед тих ампул, казали, були і з дитячою кров'ю. Німці робили з малолітніх, нетямущих діточок донорів у спеціальних дитячих концтаборах… Казали, що дитяча кров найбільш цілюща… Я тоді мало задумувалась про страшний зміст цієї справи. Це тепер я розумію, який то був жах, хоч і не маю своїх дітей… Працювала я часто і по дві зміни… Уночі також привозили поранених. А то якось серед ночі вриваються до госпіталю гестапівці, здіймають страшний гвалт. Привезли з собою якусь дівчину. Вона була поранена в груди, обезкровлена… Здавалось, аж світилась вся.

Наказують німці вливати їй кров. «Ви її зобов'язані привести до пам'яті, воскресити, вона нам потрібна!» — наказав гестапівський офіцер. Чаклували ми над нею всеньку ніч. На світанні вона таки прийшла до пам'яті. Лежала вся перебинтована, як лялечка. Побачила мене, ворухнула рукою, просила нахилитись. «Ти наша?» — питає. Киваю їй. Очі у неї такі, як проліски… Так і палахкотять синявою. «Де я?» — питає. «У німецькому госпіталі», — кажу. Це її стурбувало. Одвернувшись до стіни, принишкла під простирадлом. Наступного дня питає мене: «Ти можеш дістати мені снотворного?» Я зрозуміла, для чого це їй потрібно. Щоб випити, значить, заснути і не прокинутись… «Немає у мене такої змоги», — кажу, бо шкода її страшенно, наче чимось рідна вона мені. «А якоїсь отрути?» «Ні, — кажу, — що це ти надумала, не для того ж ми тебе з того світу витягували…» Мене аж дрож пройняв, так вона на мене глянула… Надвечір це було. Дощ, пам'ятаю, хльостав ще з обіду, в палатах душно було, то поодчиняли вікна, щоб свіжістю війнуло. Вийшла я в коридор, коли це чую щось в палаті, де самотньо вона лежала, щось гуркнуло. Вскочила я до палати, дивлюсь, а вона лежить на підлозі. Встала, значить, та сил нестачило, упала, мов підкошена, біля ліжка. Нахилилась я над нею, а вона просить, щоб до вікна її підвела. Свіжим повітрям дихнути, мовляв…