Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Чого це відкритим? — здивувався Стрибунець. — Миттю перехоплять, і тоді кінець нашим мандрам…
— Хай перехоплюють. Саме на це й розрахунок, — вів своє Сокрута. — Текст, приміром, такий: «Доручення виконане. Боївка Жигайла виходить з підпілля. Чекаю ваших вказівок, потурбуйтесь про безпеку людей. Колиба».
— Що це дасть? — не втямив Стрибунець.
— А от що, — спокійно розтлумачував йому свій задум Тарас. — Я сплутаю всі карти цьому негіднику Жигайлу. Совіти і міліція йому не повірять, перехопивши таке донесення. Являться його люди з повинною, а їм вже буде наготована пишна зустріч: «Здалися з веління самого Хмари? А з якою метою? А ми вже на вас зачекались…» Ось так. І не треба буде нашому провідникові сушити собі голову, як покарати зраду… І нікому не треба буде ризикувать заради цього… Хмара ж і потурбується про безпеку наших людей, котрих можуть розсекретити Жигайлові запроданці…
— Надто хитромудро, — скривився Стрибунець. — Шифровкою простіше. Хмара і без совітів знайде, як поквитатися із зрадниками… А втім, тобі видніше, Колибо…
— Відкритим текстом не маю права, — озвався похмуро Герасим. — Суворо заборонено… Відповідати головою не маю ніякого бажання…
— Я відповім! — сердито мовив Тарас, сподіваючись, що радистові буде достатньо цього запевнення.
— Хоч і розстріляй мене, а в ефір відкритим текстом не вийду, — затято мовив Герасим. — Категорично заборонено!
Тарас важким поглядом зміряв бандита. «Цей не підкориться! Такому, і справді, хоч кулю в лоба, а він стоятиме на своєму», — досадливо поморщився Тарас.
— Гаразд. Згодом подивлюсь, як будемо діяти… Але ти запам'ятай раз і назавжди: тут наказую я!
Рушили до найближчої хуторянської оселі, що стояла біля самого лісу.
«Невже Хмара передбачив, що я вдамся до відкритого тексту? Отже, не довіряв мені? Нащо ж тоді послав? Радиста підібрав з найвідданіших, — розмірковував Тарас, йдучи трохи осторонь од обох бандитів. — Невже ж таки здогадався, що я можу по-своєму використати відкритий текст? Може, його насторожило, що я наполіг на радіозв'язку, відмовившись од живого ланцюга зв'язківців? Як же бути? Лишити Стрибунця десь тут одужувати, а цього фанатика дійсно під пістолетом примусити передати Максименку шифровку… Як „винагороду“ за справну роботу — кулю? Ні, грубо, прямолінійно… Хмара пізніше здогадається про все, коли жигайлові люди стануть для нього недосяжні… А поінформувати Максименка все ж необхідно…»
Спинились біля кринички, почувши стишений гомін.
Біля широкого дерев'яного корита порпалися чоловік і жінка. Вони мочили свіжоткане полотно і стелили його килимом-доріжкою на траві.
— Іди поспитай, — благально озвався Стрибунець. — Бреши, що знаєш, аби дали хоч якийсь притулок, бо так і впаду серед шляху…
Тарас нечутно підійшов до заклопотаних своєю роботою селян. Кахикнув. Чоловік наполохано озирнувся. Чемно вклонившись, Тарас переповів вигадану щойно історію, що всі троє постраждали од пожежі, йдуть тепер до міста на заробітки, щоб десь через рік-два вернутись та поставити нові хати, бо ж негоже сім'ям поневірятись по сусідах та по родичах… Вусатий дядько в крислатому капелюсі і сірій полотняній сорочці спершу недовірливо зиркав на Тараса, але в того, очевидно, був надто жалюгідний вигляд, бо дядько тут же й розчулився:
— Погорільці, кажеш? Еге ж, чували, який лихий вогонь у вас пурхнув…
— Лихий, лихий, — зітхнув Тарас.
— А які тепер заробітки? — розважливо мовив дядько. — Не рік і не два доведеться покрутитись, доки стягнетесь на забудову…
— І то правда, — погодився Тарас. — То як, приймете?
— А чого це зранку? — допитувався старий. — Добрі люди на ніч перепочити просяться… А вдень шлях сам під ноги стелеться…
— Ми б і йшли, та з одним нашим біда трапилась… Застудився. Як не перепочине та, може, якого зілля не поп'є, то й на той світ переправиться…
— Не доведи боже! — злякано махнув рукою старий. Посмикуючи себе за довгі пожовклі вуса, пороздумував. — А що, Густе, — звернувся до жінки, — пустимо бідолашних на ніч-другу?
Жінка припинила складати гармошкою сухе полотно, розігнулася.
— Про мене, Онопрію! Як ти…
— Тоді я проведу вас… Ген моє обійстя. В клуні перебудете, бо до хати не знаю чи й впускать… Хтозна, що за хвороба у вашого товариша…