Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Правду кажеш? — недовірливо глянув на нього Жигайло. — Може, боїшся, що прикінчу тут тебе як ревізора?
— Не маю потреби хвостом крутити, — твердо мовив Тарас. — Що думаю, те і кажу… Про Діброву чув? Вивів з лісу якихось десяток людей, покаявся… Усіх помилували…
— Може, то агітка?
— Не агітка. Од Хмари чув. Погрожував він їм розправою, але совіти пильнують усіх помилуваних і реабілітованих…
— То й мені так діяти? — вражено вигукнув Жигайло. — Ха, не може бути! Адже ти майже радиш! Оце то ревізор!
— Ти сам вже давно вирішив свою долю… Ще тоді, коли збунтувався проти Хмари, — суворо припинив Тарас його. — Не мені тебе ні виправляти, ні направляти на істинно праведну путь… Хмарі я доповім, що твоєї боївки не існує…
— Це коли мої хлопці вас випустять!
— Не турбуйся. Цієї ж ночі ми вивітримся. А отих двох вуйків, що сидять у підземеллі, раджу також не чіпати… Вони — як живий місток до совітів…
— Страшний ти чоловік, Симоне, — вже по-дружньому мовив Жигайло. — Ти ж читаєш мої думки!
— Не така складна справа — читати думки відступника, — удав з себе суворого Тарас. — Прощавай на цьому. Не попадайся нашому брату на вузькій дорозі…
— А це вже мій клопіт, ревізоре Колибо, — стримано відповів Жигайло.
Герасим називає пароль
Опівночі Сокрута розбудив Стрибунця й Герасима. Наказав негайно збиратися.
— Чого? — невдоволено спитав Стрибунець. — Треба як слід перепочити, бо мені дуже зле, Симоне…
Він казав правду. У нього був жар, очі лихоманно блищали, губи потріскались. Говорив він кволим голосом, важко дихаючи.
«Запалення легенів, — здогадався Сокрута. — Цього ще не вистачало! Морочитись з цим харцизякою, піклуватись про його здоров’я…»
— Бачу, що ти хворий, — співчутливо мовив Тарас. — Тому і вирішив пошвидше знайти гарне місце, аби тебе підлікувати. Може, залишу тебе там на кілька днів, доки зовсім оклигаєш… Бо в такому стані який з тебе помічник? Але найголовніше не це… Жигайло — зрадник! Передається з усією своєю боївкою совітам. Сам мені казав, не побоявся зізнатися, виходить, вже вирішив і нашу долю… Якщо до світання не виберемося звідси — постріляють нас…
— Ну, мотузок смердючий, — лайнувся Стрибунець. — Треба негайно сповістити Хмару… Ладнай свій апарат, — звелів Герасиму.
— Передавачем розпоряджаюсь я, — зупинив його Сокрута. — Думаю, поки що не варто турбувати Хмару, треба з'ясувати все до дрібниць…
— Що з'ясувати? — витріщівся на нього Стрибунець. — І так все ясно. Треба, щоб наші були поінформовані, доки ці запроданці не розбіглися, як таракани…
— Звіт складу пізніше! — підвищив голос Тарас. — Я знаю, що роблю…. Збирайтесь — і геть звідси, доки ще є така можливість…
Стрибунець, невдоволено засопівши, заходився збиратись. Неговіркий Герасим миттю зібрав свої речі і вже чекав біля дверей.
«Як терміново сповістити Максименка, аби він сприяв на місці Жигайловим людям? — ламав голову Сокрута. — Своїми каналами зв'язку буде пізно. Може, наказати, аби Герасим передав Хмарі донесення відкритим текстом? Наші, авжеж, перехоплять — і справа, вважай, зроблена… Але як пояснити Герасиму необхідність виходу в ефір відкритим текстом? Треба щось придумати, інакше Хмара знищить усіх, хто наважився полишити ліс…»
Тихцем усі троє вислизнули з приземкуватої хижі, пройшли кілька метрів. Шлях їм перетнув вартовий. Клацнув затвор. Світло ліхтарика стрибало з обличчя на обличчя.
— Куди це зібрались? — загрозливо спитав вартовий. — Дозвіл маєте?
— Загаси ліхтарик! — пошепки наказав йому Сокрута. — Я виконую особливе доручення крайового провідника. Ці двоє зі мною… Ось моє посвідчення, — простягнув йому папірця, підписаного Хмарою. — До світання мусим обов'язково бути у В’юнках…
Вартовий довго вичитував посвідчення, блимаючи ліхтариком. Підпис Хмари подіяв магічно.
— З нашим погоджено?
— Піди спитай, — недбало мовив Сокрута.
— Можете йти, — врешті дозволив вартовий. — При виході з лісу — останній наш заслон. Пароль відомий?
— Ще б пак! — буркнув Сокрута. — Слава Україні!
— Героям слава! — озвався тихцем вартовий. — Зичу щасливої мандрівки!
Вже сонце помережило рожевим сяйвом гойдливі верхів’я смерек, коли вони вийшли до хутора В'юнки.
— Тут нікого з наших, це я знаю напевно, — невдоволено мовив Стрибунець. — Попадемо дідьку на роги…
— Дарма! Попросимось до першої-ліпшої хати, — заспокоїв його Тарас. — Скажемо, що погорільці з сусіднього району. Тут пройшли чутки про пожежі в кількох хуторах. Перебудемо день-два, доки тобі полегшає, зв'яжемось з Хмарою… Відкритим текстом передаси донесення, — звернувся до Герасима.