У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
— Отже, ваша думка: жінці не місце на війні?
— Якщо згадати історію, то за всіх часів російська жінка не лише проводжала на битву чоловіка, брата, сина, горювала й чекала їх. Ще княжна Ярославна сходила на мур і лила розплавлену смолу на голови ворогів. Але в нас, у чоловіків, було почуття провини, що дівчата воюють, і воно в мене залишилося. Пам’ятаю, ми відступаємо. А це осінь, дощі йдуть цілодобово, і вдень і вночі. Біля дороги лежить убита дівчина... У неї довга коса, і вона вся в болоті...
— Так, звісно... Коли я чув, що наші медичні сестри, потрапивши в оточення, відстрілювалися, захищаючи поранених бійців, бо поранені безпорадні, як діти, я це розумів. А тепер така картина: дві жінки повзуть нейтральною смугою когось вбивати зі «снайперкою». Ну, так... Не можу позбутися відчуття, що то, звісно, все-таки «полювання». Я сам стріляв... Але ж чоловік...
— Але вони обороняли рідну землю? Рятували Вітчизну...
— Так, звісно... У розвідку з такою, напевно, і пішов, але не одружився б. Ну, так... Ми звикли думати про жінку як про матір і наречену. Прекрасну пані, зрештою. Мені молодший брат розповідав, як вели нашим містом полонених німців, ну і вони, хлопчаки, стріляли по колоні з рогаток. Мати побачила і дала йому ляпас. А йшли молокососи, ті, що їх Гітлер останніми підбирав. Брату було сім років, але він запам’ятав, як мати наша дивилася на тих німців і плакала: «Щоб осліпли ваші матері, як вони вас таких на війну пустили!» Війна — справа чоловіча. Чоловіків хіба мало, про яких можна написати?
— Н-ні... Я — свідок. Ні! Згадаймо катастрофу перших місяців війни: авіація вся була знищена на землі, наші танки горіли, як сірникові коробки. Гвинтівки старі. Мільйони солдатів і офіцерів потрапили в полон. Кілька мільйонів! За півтора місяці Гітлер був уже під Москвою... Професори записувалися в ополчення. Старі професори! І дівчата рвалися на фронт добровільно, а боягуз сам воювати не піде. То були сміливі, незвичайні дівчата. Є статистика: втрати серед медиків переднього краю посідали друге місце за втратами у стрілецьких батальйонах. У піхоті. Як оце, наприклад, витягнути пораненого з поля бою? Я вам зараз розповім...
Ми піднялися в атаку, а нас ну косити з кулемета. І батальйону не стало. Усі лежали. Вони не були всі вбиті, багато поранених. Німці б’ють, вогню не припиняють. Цілком несподівано для всіх із траншеї вихоплюється спочатку одна дівчина, потім друга, третя... Вони стали перев’язувати і відтягати поранених, навіть німці на якийсь час оніміли з подиву. До десятої вечора всі дівчата були важко пораненими, а кожна врятувала максимум дві-три людини. Нагороджували їх скупо, на початку війни нагородами не розкидалися. Витягнути пораненого треба було разом із його особистою зброєю. Перше запитання в медсанбаті: де зброя? На початку війни її бракувало. Гвинтівку, автомат, кулемет — то теж треба було тягнути. У сорок першому був виданий наказ номер двісті вісімдесят один про представлення до нагороди за порятунок життя солдатів: за п’ятнадцять тяжкопоранених, винесених із поля бою разом із особистою зброєю — медаль «За бойові заслуги», за порятунок двадцяти п’яти осіб — орден Червоної Зірки, за порятунок сорока — орден Червоного Прапора, за порятунок вісімдесяти — орден Леніна. А я вам описав, що то значить врятувати в бою бодай одного... З-під куль...
— Так, звісно... Я теж пам’ятаю... Ну, так... Послали наших розвідників до села, де стояв німецький гарнізон. Двоє пішло... Слідом — ще один... Ніхто не повернувся. Командир викликає одну з наших дівчат: «Люсю, ти підеш». Одягли її, як пастушку, вивели на дорогу... А що робити? Який вихід? Чоловіка вб’ють, а жінка може пройти. Отож бо... Але бачити в жіночих руках гвинтівку...
— А дівчина повернулася?
— Прізвище забув... Пам’ятаю ім’я — Люся. Вона загинула... Це селяни нам згодом розповідали...
Усі довго мовчать. Потім підносять тост на честь загиблих. Тема розмови переходить на інше — говорять про Сталіна, про те, як він знищив перед війною найкращі командирські кадри, військову еліту. Про жорстоку колективізацію та тридцять сьомий рік. Табори і заслання. Про те, що без тридцять сьомого, можливо, не було б і сорок першого. Не відступали б до Москви. Але після війни забули про це. Усе заступила Перемога.
— А любов була на війні? — запитую я.
— З-поміж фронтових дівчат я зустрічав багато вродливих, та ми не бачили в них жінок. Хоча, на мій погляд, вони були чудовими дівчатами. Але то були наші подружки, які витягували нас із поля бою. Рятували, виходжували. Мене двічі витягали пораненого. Як я міг до них погано ставитися? Але ви змогли б вийти заміж за брата? Ми називали їх сестричками.