У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Атаки рукопашні... Я що запам’ятала? Я запам’ятала хруст... Починається рукопашна: і відразу той хруст — хрящі ламаються, людські кості тріщать. Звірячі крики... Коли атака, я з бійцями йду, ну, трохи позаду, вважай — поруч. Усе перед моїми очима... Чоловіки заколюють один одного. Добивають. Доламують. Б’ють багнетом у рот, в око... У серце, у живіт... І це... Як описати? Я слабка... Слабка, щоб описати... Словом, жінки не знають таких чоловіків, вони їх такими вдома не бачать. Ні жінки, ні діти. Моторошно взагалі робиться...
Після війни повернулася додому до Тули. Ночами все кричала. Уночі мама із сестрою сиділи зі мною... Я прокидалася від власного крику...»
Ніна Володимирівна Ковеленова,
старший сержант,
санінструктор стрілецької роти
«Прибули ми до Сталінграда... Там смертні бої йшли. Найсмертельніше місце... Вода і земля були червоні... І ось з одного берега Волги нам треба переправитися на другий. Нас ніхто слухати не хоче: "Що? Дівчата? Кому ви до біса тут потрібні! Нам стрілки й кулеметники потрібні, а не зв’язківці". А нас багато, вісімдесят осіб. До вечора дівчат, які більшенькі були, взяли, а нас удвох з однією дівчинкою не беруть. Малі на зріст. Не виросли. Хотіли в резерві залишити, але я як почала ревти...
У першому бою офіцери зіштовхували мене з бруствера, я висувала голову, щоб усе бачити. Якась цікавість була, дитяча цікавість... Наївність! Командир кричить: "Рядова Семенова! Рядова Семенова, ти з глузду з’їхала! Таку мать... Уб’є!" Цього я збагнути не могла: як мене можна вбити, якщо я щойно приїхала на фронт? Я ще не знала, яка смерть звичайна і нерозбірлива. Її не вблагаєш і не вмовиш.
Підвозили на старих полуторках народне ополчення. Старих і хлопчиків. Їм видавали по дві гранати і відправляли в бій без гвинтівки, гвинтівку треба було добути в бою. Після бою і перев’язувати не було кого... Усі вбиті...»
Ніна Олексіївна Семенова,
рядова, зв’язкова
«Я війну пройшла з краю в край...
Першого пораненого тягла, у самої ноги підгиналися. Тягну і шепочу: "Хоч би не помер... Хоч би не помер..." Перев’язую його, і плачу, і щось кажу йому ласкаве. А повз мене проходив командир. І він насварив мене голосно, навіть щось таке з матом...
— Чому він кричав на вас?
— Не можна було так побиватися, плакати, як я. Виб’юсь із сил, а поранених багато.
Їдемо, лежать убиті, стрижені, і голови в них зелені, неначе картопля від сонця. Вони розсипані, наче картопля... Як бігли, так і лежать на зораному полі... Наче картопля...»
Катерина Михайлівна Рабчаєва,
рядова, санінструктор
«Ось не скажу, де це трапилося... У якому місці... Одного разу десь двісті поранених у сараї, а я сама. Поранених доправляли безпосередньо з поля бою, дуже багато. То було в якомусь селі... Ну не пам’ятаю, стільки років минуло... Пам’ятаю, що протягом чотирьох днів я не спала, не присіла, кожен гукав: "Сестро! Сестричко! Допоможи, люба!" Я бігала від одного до іншого, якось перечепилася і впала, і відразу заснула. Прокинулася від крику, командир, молоденький лейтенант, теж поранений, підвівся на здоровий бік і кричав: "Мовчати! Мовчати, я наказую!" Він зрозумів, що я без сил, а всі звуть, їм боляче: "Сестро! Сестричко!" А я підхопилася, як побігла — не знаю куди, чого. І тоді я вперше, відтоді, як потрапила на фронт, заплакала.
І ось... Аніяк не знаєш свого серця. Узимку вели повз нашу частину полонених німецьких солдатів. Йшли вони замерзлі, з рваними ковдрами на голові, пропаленими шинелями.
А мороз такий, що птахи на льоту падали. Птахи замерзали. У цій колоні йшов один солдат... Хлопчик... У нього на обличчі замерзли сльози... А я везла на тачці хліб до їдальні. Він очей відвести не міг від цієї тачки, мене не бачить, лише ту тачку. Хліб... Хліб... Я беру і відламую від одного буханця і даю йому. Він бере... Бере і не вірить. Не вірить... Не вірить!
Я була щаслива... Я була щаслива, що не можу ненавидіти. Я сама на себе того часу дивувалася...»
Наталія Іванівна Сергєєва,
рядова, санітарка
«ОДНА Я ПОВЕРНУЛАСЯ ДО МАМИ...»