У війни не жіноче обличчя

Їду до Москви... Те, що знаю про Ніну Яківну Вишневську, — це поки що лише кілька рядків у моєму блокноті: у сімнадцять років пішла на фронт, воювала санінструктором у першому батальйоні тридцять другої танкової бригади п’ятої армії. Брала участь у знаменитій танковій битві під Прохорівкою, в якій із двох сторін — радянської та німецької — зіштовхнулося тисяча двісті танків і самохідних гармат. Одна з найбільших танкових битв за світову історію.

Підказали адресу шкільні слідопити з Борисова, які зібрали великий матеріал для свого музею про тридцять другу танкову бригаду, яка визволяла їхнє рідне місто. Санінструкторами в танкових частинах зазвичай служили чоловіки, а тут — дівчата. Відразу спорядилася в дорогу...

Починаю вже замислюватися: як вибирати з-поміж десятків адрес? Спочатку записувала всіх, кого зустрічала. Передавали мене ланцюжком, телефонували одна одній. Запрошували на свої зустрічі, а то й просто до когось на пироги та чай. Я почала одержувати листи з усієї країни, адресу також передавали фронтовою поштою. Писали: «Ти вже наша, ти вже теж фронтове дівчисько». Невдовзі я зрозуміла: всіх не записати, потрібен якийсь особливий принцип відбору та пошуку. Який? Розсортувавши наявні адреси, сформулювала його для себе таким чином: намагатися записувати жінок, які мали різні військові професії. Адже кожен із нас бачить життя крізь своє діло, крізь своє місце в житті або в події, в якій бере участь. Можна було припустити, що медсестра бачила одну війну, пекар — другу, десантниця — третю, льотчиця — четверту, командир взводу автоматників — п’яту... У кожної з них був на війні неначе свій радіус огляду: в одної — операційний стіл: «Стільки бачила відрізаних рук і ніг... Навіть не йму віри, що десь існують цілі чоловіки. Здавалося, що всі вони або поранені, або загинули...» (А. Демченко, старший сержант, медсестра); у другої — котли похідної кухні: «Після бою, бувало, нікого не залишалося... Котел каші, котел супу навариш, а нікому віддати...» (І. Зініна, рядова, кухар); у третьої — кабіна льотчика: «Наш табір стояв у лісі. Я повернулася з польоту і вирішила піти в ліс, була вже середина літа, суниця поспіла. Пройшла стежкою і побачила: лежить німець... Уже почорнілий... Мене охопив страх. Я раніше не бачила вбитих, а вже рік воювала. Там, нагорі, інше... Коли летиш, у тебе єдина думка: знайти ціль, відбомбитися і повернутися. Нам не доводилося бачити мертвих. Цього страху в нас не було...» (А. Бондарева, гвардії лейтенант, старший льотчик). А в партизанки війна досі асоціюється із запахом палаючого багаття: «Усе на багатті — і хліб пекли, і їжу варили, вугілля залишиться — покладемо кожухи, валянки сушити. Ночами грілися...» (Е. Висоцька).