Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Геппінген, понеділок (Ассошіейтед Пресс).
Вперше після закінчення останньої війни вчора відбулось відкриття пам’ятника загиблим есесівцям — добірним військам Гітлера, які викликали жах і в роки війни сіяли смерть і терор у Європі. Відкриття пам’ятника відбулось в присутності 2000 колишніх есесівців, у тому числі трьох генералів.
Над пам’ятником був піднятий чорний прапор з зображенням білого корабля вікінгів — емблеми дивізії „Вікінг“. Колишній командир дивізії генерал Герберт Гілле був присутнім при цьому і заявив у своїй промові про лояльність до західнонімецького уряду і європейської армії».
Ми не знаємо більше нічого про подробиці цього фашистського мітингу в Геппінгені — невеликому німецькому містечку в американській зоні окупації Німеччини, поблизу Штутгарта. Але цілком очевидно, що зборище 2000 есесівців і церемонія відкриття пам’ятника могли відбутися там лише з дозволу і схвалення американських окупаційних властей. І легко можна уявити, що повинні були відчувати мирні геппінгенські жителі, бачачи, як вільно і весело розгулюють вулицями їх рідного містечка гітлерівські молодчики, слухати, як один із найбільш зловісних фашистських генералів виголошує промову, безкарно прославляючи «доблесті» кривавих есесівських розбійників, дивлячись, як піднімається над пам’ятником чорний піратський прапор «Вікінга».
Багато років тому на полях Корсунь-Шевченківської битви цей чорний прапор сухопутних піратів Гітлера був втоптаний в грязюку чобітьми радянських піхотинців, гусеницями наших танків, копитами коней.
Цього сонячного осіннього дня в селі Комарівці Корсунь-Шевченківського району був відкритий пам’ятник на братській могилі.
На краю великого колгоспного села, там, де підходить до нього Бойкове поле, розкинувся невеликий гай багаторічних тополь. У тіні цих дерев протягнулись поруч два рівні земляні горбочки. Під одним з них лежать поховані багато років тому червоноармійці і партизани, що загинули в роки громадянської війни. Другий був насипаний в 1944 році — це могила радянських воїнів, які віддали своє життя за Батьківщину в дні Корсунь-Шевченківської битви.
Сотні колгоспників — жителів Комарівки, Шендерівки, Хильок — зібралися на відкриття пам’ятника. Тут були учасники війни — демобілізовані солдати й офіцери, колишні підпільники і партизани, батьки і матері, жінки і діти загиблих воїнів. Коли під звуки оркестру було знято покривало, накинуте на статую, натовп завмер, не зводячи очей з пам’ятника.
В узголів’ї обох могил на високому постаменті стояла постать молодого солдата у військовій шинелі. Скорботно схилив він голову, сумним і суворим було його відкрите молоде обличчя. Однією рукою він підтримував древко бойового прапора, полотнище якого спадало вниз важкими складками. Друга рука стискала на грудях автомат.
Почався мітинг. Тихі, схвильовані промови звучали над могилами. Добрим теплим словом згадує народ своїх захисників, які віддали життя за його свободу і щастя. Люди говорили про те, скільки страждань приніс їм ворог, про те, як трудились вони, заліковуючи рани своєї землі, і якою стала завдяки їх умілим рукам ця обпалена вогнем, посічена металом земля, в якій сплять загиблі бійці. І всі клялись, що вони не допустять нової війни, що вони бажають лише єдиного — мирно жити і трудитись на своїй оновленій, відродженій землі.
А над натовпом, над могилами, над полем давнього бою піднімалась постать воїна з автоматом на грудях. Солдат стояв тут як вартовий мирної праці, як грізне застереження усім, хто посмів би знову посягнути на нашу землю. Суворим і мужнім було обличчя воїна. Твердо стиснула зброю його дужа рука.
1968 рік.
М.Г. Мойсєєв,
лейтенант, командир взводу 233 танкової бригади 6 механізованого корпусу
У наступі на Звенигородку
...За наказом командира корпусу генерал-лейтенанта танкових військ Михайла Васильовича Волкова наш 3 танковий батальйон, як і вся 233 танкова бригада, зосередився у районі сіл Бесідка-Баштечки. Бригади нашого 5 механізованого корпусу пішли в наступ вранці 26 січня 1944 року після сильної артилерійської підготовки. Наша 233 танкова бригада знаходилась у резерві командуючого і становила передовий загін разом з 1228 самохідно-артилерійським полком, виділеним з 4 мех-корпусу під командуванням заступника комкора генерал-майора танкових військ Михайла Івановича Савельева. Цей передовий загін також 26 січня ринувся на ворога. Прорвали фронт північно-західніше села Виноград спільною атакою танків з десантом. Два танки нашого батальйону були підбиті і загорілись. Перші втрати товаришів. Коля Плеханов і Михайло Чеглаков із охоплених полум’ям танків витягували друзів, які вже ціною свого життя забезпечили прорий фронту. Прорвавши фронт, танки, не збавляючи темпу, з боями пішли тилами, зайняли села Кам’яний Брід, Дашуківку, вийшли на висоту у відкрите поле до дороги від села Писарівка на Лисянку, між Дашуківкою і Журжинцями. Ця висота виявилась замінованою протитанковими мінами. Тут ми втратили ще два танки, які підірвались на мінах.
Батальйон з 17 танків, рота мотопіхоти з мотострілецького батальйону нашої бригади та декілька САУ з 1228 артполку вранці 28 січня 1944 року пішли вперед. Командир батальйону виділив з 5 танків бойову похідну групу і поставив мету: не відриватися понад 100-500 метрів від головних сил батальйону, просуватися швидко по дорозі на Звенигородку. Танк командира батальйону йшов попереду головних сил батальйону слідом за ударною групою, весь час тримав зв’язок по рації з екіпажами танків, які йшли попереду, сигналами, які застосовують танкісти. Пам’ятаю, коли пішли вперед, при виїзді з Лисянки праворуч на стовпі був дороговказ німецькою мовою: «До Звенигорода 22 км». Шлях проходив лісом, і йти в темноті, у густому тумані було не дуже приємно, але просувалися швидко. Ворог майже не видавав себе, а тікав у ліс, не чинячи організованого опору. Коли підходили до міста Звенигородки, було холодно й через туман та погану видимість командири танків стояли біля відкритих люків, коли раптом ворог відкрив шалений вогонь, але, на щастя, не прицільний та організований, а безладний — заважала погана видимість та раптова наша поява. Танки, які йшли попереду, з ходу відкрили стрілянину і, набираючи швидкість, увірвались на околицю міста, долаючи опір противника; знищуючи його, стали просуватись у центр міста під командуванням командира батальйону. На броні всіх танків були автоматники з мотобатальйону та з нашого батальйону. У мене, пам’ятаю, було 3 особи, знаходився і заступник комбата капітан Дунаев, але, врахувавши обставини, пересів на інший танк. Був на моєму танку і парторг батальйону лейтенант Анатолій Кунгуров. У командира роти — лейтенанта Дмитрієва — на броні танка незмінно знаходився з автоматом на грудях молодший лейтенант, танкотехнік роти Берлін.
Потрібно сказати, що в перших боях при прориві оборони ворога багато хто вже озброївся німецькими автоматами, а після взяття Лисянки це стало звичним. Трофейні автомати висіли на грудях у Дунаєва, Кунгурова, Берліна, Віри Вовченко та в багатьох інших.
Євген Берлін весь час був на броні танка з автоматом і вів бій як танкодесантник. Пам’ятаю, коли ми досягли мети і дійшли до Звенигородки, я зустрів його, він не встиг ще й слово сказати, а вже смішно було дивитися на його вигляд. Весь закопчений, брудний, з двома трофейними автоматами. Безперечно, не легко доводилось автоматникам на броні танка, потрібно було вести бій, часто стрибати з танка, попадаючи в багнюку, до глушника, де отримувати порцію кіптяви, і знову по ходу танка вести вогонь та вискочити на танк, щоб не відстати. Таким його бачили, знали, та й не міг він інакше. І цю роботу він виконував по-своєму майстерно та весело.
Наші танки вийшли на східну околицю міста. За нами йшов 1 танковий батальйон капітана Миколи Миколайовича Маслюкова. Коли ми отримали команду від капітана Гуськова: «Вогонь припинити — попереду наші, танки 2 Українського фронту», — капітан Маслюков, який спостерігав з танка, вийшов із люка на броню, і тут же був убитий осколками снаряда, який розірвався поруч. Але невдовзі стрільба втихла. 2 танки Т-34 2 Українського фронту зупинились навпроти, а інші, не зменшуючи швидкість, повернули праворуч. Наш командир батальйону капітан Гуськов вийшов з танка і, бачимо, обіймається, тут вискочили і з інших танків потиснути руки танкістам 2 Українського фронту. Ця мить була недовгою, бо у всіх була своя мета.