Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

Вірили, що сп’яніння стимулює творчість і відкриває істину. У книжках любителя простого люду й заливчастого сміху Рабле, що жив у XVI столітті, п’янство зображено ледь не як божественний промисел. Рабле, який сатирично висловлювався про становище своєї країни й особливо її церкву і спалення на вогнищі, вірив, що за допомогою випивки здатен пізнати істину. У компанії Рабле можна було зустріти добрих пияків, чесних і щирих, що без тіні лицемірства полюбляли заливати за комір і заглядати у чарку. У вступі до «Ґарґантюа» Рабле вихваляється тим, що для написання «цієї царственої книги» він приділив не більше часу, ніж на латання здоров’я, тобто питву і їдлу. За такими заняттями краще всього писати про високі матерії і про глибокі питання, що Гомер, філолог над філологами, а також Енній, за свідченням Горація, батько поетів-латинян, на думку Рабле, добре розуміли220. У вступі Рабле попереджає читача, щоб той не забув випити за нього, а він читача притьмом підтримає.

Коли тепер кажуть, що вустами дитини говорить істина, то за часів Рабле стверджували, що істина говорить вустами п’яного221. На прикрість Рабле, його уявлення про божественне, спрямоване на пізнання істини божевілля від сп’яніння не було поширеним у світі. Вольтер глузував із Рабле, називаючи його безсоромним філософом, що здатен писати лише дурниці та бруд, і то коли п’яний. На думку Вольтера, неприпустимо, щоб чоловік, наділений таким талантом, марнував його так безглуздо.

Вольтер не розумів культури звичаїв XVI століття. Йому був не зрозумілий традиційний й істотний зв’язок між вільним висловлюванням думок і вживанням їжі та вина, а також «істина», яка розкривається в розмовах за столом. У XVIII столітті, що пропагувало розум, втратилося значення народних свят222. Хоча алкоголь більше не пробуджує в нас жагу до співів і поезії, він спонукає нас говорити. Отже, можливо, у цьому полягає важливе соціальне й терапевтичне значення алкоголю.

Інколи випити для хоробрості — це найбільша помилка, якої може припуститися щодо себе замкнена й тиха людина. Генрих Ібсен лишився в історії як дуже безтактний пияка. За свідченнями глузливого історика Пола Джонсона223, Ібсен пив, аби позбутися своєї сором’язливості та небалакучості. Його коники в Римському Скандинавському клубі надовго закарбувалися в пам’яті. Ібсен брав участь у багатьох бенкетах, що мали катастрофічні наслідки. На одному зі званих обідів він зчепився з молодим художником Августом Лоранжем і, будучи напідпитку, заявив, що художник із Лоранжа поганий, не достойний навіть ходити на двох ногах, а лишень навкарачки. Коли гості встали з-за столу, Ібсен був настільки п’яним, що не міг навіть повзти. Письменника довелося нести додому. Ібсен часто беріг свої ноги. Коли шведський художник Ґеорґ Паулі і його норвезький колега Крістіан Росс віднесли Ібсена додому після чергового нещасливого гуляння, обвішаний медалями Ібсен обізвав їх щенятами, які викликають відразу.