Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Піфагор перекладає, Наталі погоджується, принагідно додавши, що ця будівля зветься водонапірна вежа.
— Хто піде перший, ти чи я? — запитує сіамець.
— Я.
Я пролажу в маленькі дверцята. По той бік мене зустрічає бірманський кіт із чорною головою та рудою шерстю, він обнюхує нас, треться головою об мій бік і показує шлях.
Перед нами гвинтові сходи, які закручуються спіраллю і ведуть вгору. Запах котячої сечі посилюється.
Я піднімаюся вгору по сходах в супроводі свого коханого самця.
Так приємно чути котячий запах.
Мабуть, їх тут багато.
Ці сходи безкінечні. Остання сходинка приводить нас у дивне приміщення. Круглий коридор із великим басейном по центру, наповненим зеленою, ніби болотяною, водою. В коридорі лежать, сидять, походжають кілька сотень котів. Поверхня басейну майже вся заросла лататтям, з-під якого де-не-де вигулькують маленькі зелені жабки й галасливі чорні ропухи.
Бірман веде нас до місця, схожого на трон, обкладеного подушками. Посередині сидить кіт в оточенні самиць, що лежать на спині, показуючи живіт на знак готовності до любовних утіх. У кота заплющені очі, а одна киця вилизує йому спину.
Цей самець не такий, як усі: він весь лисий. У нього гладенька рожева шкіра, як у людей. Я здивовано звертаюсь до Піфагора:
— До якої породи він належить?
— Це сфінкс. Я сам ще ніколи не бачив таких на власні очі. З того, що мені відомо, це найдревніші, найрідкісніші та найрозумніші коти.
Найрозумніші?
— Втім, вони мають одну слабкість: не переносять холоду. Пережити зиму без шерсті досить важко.
Сфінкс нарешті завдав собі труду розплющити очі й поглянути на нас. Він розглядає нас своїми великими блакитними очима, а я тим часом розглядаю його рожеву шкіру. Мушу визнати, я заінтригована. Його зморшкувата шкіра і морда без вібрис натякають на те, що він старий, проте його запах говорить протилежне. Якщо уважніше придивитись, у сфінкса дуже проникливий погляд. Він хитає головою і звертається до нас:
— Звідки ви?
— З Парижа, міста на півночі, — відповідає Піфагор.
Сфінкс схвально киває і веде далі:
— Я думав, що Париж уже повністю зруйнований пацюками, що вони вже завоювали його через лінії метро і каналізацію.
— Ні, не повністю. Посеред річки ще залишився острів, який чинить опір завойовникам. Саме звідти ми й прийшли.
— А чому ви втекли, якщо були добре захищені?
Я стаю на задні лапи, щоб мати більш переконливий вигляд:
— Наш острів в облозі, його оточили тисячі щурів. Їм не вдалось проникнути на острів, але ми заблоковані.
Кіт знову киває головою на знак розуміння (моя матуся казала, що рух головою вгору-вниз означає універсальний знак згоди, бо так робить дитина, коли хоче материнського молока, а коли не хоче, то хитає головою справа наліво. Не знаю, чи є ця інформація в Енциклопедії Відносного і Абсолютного Знання, але треба буде сказати про це Піфагорові).
— В такому разі, як вам вдалося звідти вибратись?
— Повітряним шляхом.
Він вперше здається здивованим, це видно з того, як він підводить вгору лінію лисих брів.
— Ви вмієте літати, як птахи?
— Ні, наші слуги люди змайстрували апарат, легший за повітря, він може високо літати і перевозити котів. Так ми зуміли перетнути пацючу лінію облоги.
Він дивиться на мене уважніше:
— І де ви приземлилися?
— Біля Версальського палацу, притону пацюків.
Сфінкс втомлено зітхає, ніби вся ця розмова знудила його.
— Ми знаємо, хто їхній лідер, — каже Піфагор.
— Так? Ну і хто він?
— Маленький білий щур з червоними очима, який став мутантом через експерименти, які на ньому проводили люди. Ці експерименти дали йому змогу отримати доступ до людських комп'ютерів, а значить, і до людських знань, тому він розумніший за інших.
На цей раз сфінкс подає знак киці, що вилизує йому спину своїм рапатим язиком, зупинитись. Він випрямляє хвіст, я не можу приховати здивування. Він рожевий та гладкий, схожий на пацючий, лиш на кінчику стирчить кілька срібних волосин.
Цей вигляд викликає у мене дивне відчуття. Мені хочеться послухати його, але я намагаюсь ігнорувати, проте це наче хвиля, що піднімається по жилах до мозку та спричиняє нестримне тремтіння у верхній щелепі. Мені щипає в горлі, кортить широко відкрити рот і голосно дихати.
Ні, тільки не зараз.
Я стримую, як тільки можу, цей тиск, тому що відчуваю: не можна давати собі волю. Але це бажання непереборне, в мене просто закипає мозок.