Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
По тому повернувся і пішов, залишивши Андрєєва серед безладдя.
На бульварі я з першого ж таксофона подзвонив до управління й віддав потрібні розпорядження. На цьому мої службові обов'язки того дня було закінчено. Це сталося не надто завчасно, коли зважити, що вже було близько одинадцятої.
Вулиці майже порожні. І — це найважливіше для мене — усі заклади громадського харчування зачинені. Добре, що в центрі міста трапляються винятки. Отже, я попростував до центра, побіжно підбиваючи підсумок своїх версій. Для триденного розслідування результати не зовсім безнадійні. Але й недостатні, щоб завершити розслідування. Хоч який-небудь жартун знову поцікавиться: «Гей, а чого він чекає, чого не хапає Танева за комір?» Терпіння, друже, терпіння. Ми працюємо за планом.
Ресторан готелю «Рила» був ще відкритий. Я вибрав собі столик біля оркестру не з любові до музики, а тому, що той столик обслуговував мій приятель. Він швидко взяв замовлення і так само швидко перейшов до теми «сьогоднішній матч». Я зупинив його саме тоді, коли він описував, як «нашим» забили фатальний гол.
— Кепсько, — проказав я. — Але ще гірше, що я страшенно голодний.
— Пробач, — збагнув приятель і зник на кухні, залишивши мене на самоті з моїми думками.
А втім, не зовсім на самоті, бо цієї миті у мене над головою гримнув оркестр. Я взагалі не великий прихильник чардаша, а чардаш на порожній шлунок, — це вже зовсім нестерпно. Добре, що я виявив завбачливість і замовив печеню. Отже, музика натщесерце лунатиме недовго.
З'ївши печеню, замовив коньяк.
— Як — коньяк? Без кави? — здивувався мій приятель.
— Ну, раз треба, давай і каву, — відступив я.
Пити коньяк з кавою, як на мене, це просто заплатити за нього зайві гроші. Одначе мій приятель кельнер і краще розуміється на цьому. Але в той час я думав про інше. В Ілієва сильно пахло бузком. А от у Андрєєва нічого подібного не відчувалося. Але при тому відразливому смороді скипидару ніжний весняний аромат навряд чи втримається. Взагалі мене задушить це розслідування з пахощами — мастики, бузку, скипидару.
Я випив коньяк і попросив рахунок, покірно вислухавши розповідь про завершення матчу.
— Отже, побили нас, — пробурмотів співчутливо, хоч особисто, коли хочете, не віддаю переваги жодній команді. Команда… Дуже вона мені потрібна, якщо мені так і не пощастило стати воротарем світового класу.
— Побили, — сумно мовив приятель. — На один гол.
— Приготуй мені рахунок, — нагадав я. — І не вписуй оркестр. Я не танцюю.
Я заплатив, буркнув йому на втіху якесь невиразне «відплатимо з лишком» і вийшов.
Ніч. Софійська ніч. Біле неонове світло падає на безлюдний асфальт. Сяють вітрини магазинів. Шкіряні пальта. Жіноча білизна. Кришталеві сервізи й сувеніри. Саме тут колись, на початку своєї кар'єри, я перекинувся з мотоциклом. Вулиці після бомбардування були майже не розчищені. Приміщення магазинів зяяли, мов чорні, закіптюжені провалля. Подекуди приватники встигли скласти з трісок і скла якусь подобизну вітрин, аби мати змогу продавати бакелитові ґудзики й гумки. В повітрі все ще стояв гидотний сморід згарища.
А тепер — асфальтовані вулиці, неон і освітлені вітрини. Саме повз них і простує ваш відданий слуга, думаючи про минуле й сучасне міста. «Мого міста», — як полюбляють висловлюватися деякі поети. Чому твого, скажімо, а не мого? Тільки тому, що ти оспівав його світлими чистим? Моє шануваннячко. Адже і я належу до тих, хто вболіває за його чистоту. Добре, що я не дуже честолюбний. Професія в нас така, не переносимо похвальби. Ходимо в затінку. Скраю вулиці. У нічній тиші.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
І настав вечір, і настав ранок, день четвертий — як сказано в святому письмі.
Цей четвертий день, як і годиться для гарного понеділка, я почав у службовому кабінеті. Годі вештатися по гостях. Не завадить трохи й пописати. Інакше дехто з моїх колег може мене на кпини взяти. Навіть нічого дивного не буде, коли почнуть звати мене інкасатором, а не інспектором. Хоч я не певен, що це примусить мене змінити свої звички. Спілкуйся з людьми у звичній для них обстановці — такий» у мене девіз, або, як кажуть журналісти, мій особистий почерк. Звичайна обстановка, це не тільки нагромадження меблів, але й своєрідне персональне досьє. Вмій тільки його прочитати. І потім, звична обстановка іноді пропахчена бузковими парфумами.
Та зараз мою увагу поглинула канцелярська робота. Перевірка карток, документів, досліджень, експертиз, довідки по телефону, взагалі безліч бюрократичних справ. Не пам'ятаю, чи казав я вам, але в нашій роботі нема нічого спільного з крилатою романтикою заокеанських криміналістів. Там люди працюють із розмахом: інспектор кидається у вир злочинного світу, розбиває кулаком носи й щелепи, буває сам потовчений, як варена картопля, стріляє на всі боки з «люгера», дістає смертельні поранення, що не заважає йому кінець кінцем впіймати всіх убивць і передати їх своєму шефові, а у того вже заздалегідь готове розпорядження про підвищення інспектора по службі. Хіба ж у нас буває таке? Замість двобоїв, пострілів і героїзму — канцелярщина.