Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
— Авжеж. Чому б не перевірити, про що йдеться…
— Чому ж ні, справді… А ви поцікавилися, що в цьому пакетику?
— В тому-то й справа, що нічого. Шкіряний нотатничок з двома десятками імен і цифрами біля них. Ані натяку на докази.
— Не журіться. Іноді доказ — річ вельми неясна. Ніж з погляду людей, схожих на вас, — прилад для різання хліба, та коли ця безневинна річ опиняється на столі у слідчого, вона може примусити затремтіти якогось індивіда… Ліпше пригадайте, що ви ще приховали од мене?
— Нічого не приховав, — відповів Андрєєв. — Я так і вирішив: нічого не приховувати, окрім нотатничка.
— Гм… — мугикнув я, допитливо подивившись на співрозмовника. — А навіщо нотатничок?
— За допомогою його ми з Вірою сподівалися витягти з Танева зізнання. Я особисто не розумію, які докази можуть бути в цьому нотатничку, але якщо Медаров так ретельно зберігав його, значить, там щось є. Можливо, написано щось невидимим чорнилом або заховано в оправу… Ми з Вірою вирішили запропонувати Таневу обмін, попередньо встановивши у Віриній кімнаті потайний магнітофон. Я, знаєте, розуміюсь на магнітофонах…
— Ви краще дали б мені якусь попільничку, — зауважив я, посмоктуючи цигарку.
Андрєєв огледівся, але гармидер у кімнаті був такий, що хазяїн зміг запропонувати мені замість попільниці тільки порожню склянку.
— Отже, магнітофон? — продовжив я розмову. — Хитро придумали…
— Аякже. Що б ми не казали Таневу, аби він признався, все це згодилося б для слідства. Запис, який ми хотіли зробити, був призначений для вас…
— Дуже мило, — кивнув я, випустивши цівку диму.
— Ви нічого не витягли б з такого, як Танев. Єдине, чого він міг сподіватися од вас у відповідь на свою щирість, це смертний присуд. А ми запропонували б те, що його найбільше цікавило: «Одержиш нотатничок, коли скажеш, хто і як убив Андрєєва».
— І він одразу ж почав би рвати на собі волосся й розплакався б: «Це я його вбив». Розумно придумали.
Андрєєв намагався не звертати уваги на мої кпини, але, очевидно, вже й сам почав сумніватися в мудрості свого плану. І сказав, ніби виправдуючись:
— Нам було б досить, коли б він признався, що був присутній при вбивстві. Аби тільки дістатися до нотатничка, він у чомусь признався б, певен, що потім легко зречеться усіх своїх зізнань…
— А тим часом потайний магнітофон веде фатальний запис, — додав я. — Боронь мене боже від таких активістів. Ви в могилу мене зведете своїми угодами із злочинним світом. Яким голосом розмовляли з вами того вечора по телефону?
— Чоловічий голос, низький, але досить невиразний.
— Природно. Говорив через носовичок. Якби ви почули його знову, впізнали б?
— Не певен…
— Втім, бажаю вам не чути його, — . додав я, замислено подивившись на Андрєєва. — Так, товаришу електроінженер, мені ще тільки бракувало дбати про вашу безпеку.
— Невже ви думаєте…
— А ви не думаєте? Якщо не знайшов того, чого шукав, і якщо цьому чоловікові море по коліна, то логічно чекати, що пошуки триватимуть. Ви граєте в белот?
— Погано… — буркнув Андрєєв, дещо здивований несподіваним запитанням.
— Тоді вас поб'ють. Але краще, хай вас поб'ють у белот, аніж трапиться щось інше. Отже, на цю ніч я пришлю вам партнера для гри в белот. А завтра вранці інший товариш проведе вас на роботу. Ви дозволите зателефонувати?
— Телефон у холі…
— Знаю, — відповів я, підводячись. — До речі, це була ваша перша помилка. Іншим разом, коли розповідатимете, що хтось прийшов до вас аж з протилежного кінця міста, аби повідомити бозна-які дрібниці, найперше сховайте телефон. Інакше вам ніхто не повірить. А втім, і це не допоможе. Ваш номер є у довіднику…
Після цього повчального зауваження я вийшов у хол, а хазяїн заходився порядкувати.
— Мене обікрали! — вигукнув за мить Андрєєв. У голосі його звучало майже полегшення. — Нема мого нового костюма… І грошей нема…
— Скільки грошей?
— Не багатство, звичайно: 50 левів. Але важливо, що їх нема. Все виказує просто крадіжку.
— Висновки хай роблять люди, які трохи розуміються на техніці крадіжок, — відповів я, підходячи до телефону.
Підняв трубку. Не гуде. Подув, потім смикнув шнур. Обірваний кінець лежав у моїй руці.
— Вам обрізали телефон, друже, — мовив я до Андрєєва, який стояв на порозі кімнати.
— Як це?..
— Отак, обрізали, — пояснив я, показавши обірваний кінець. — Взагалі занадто серйозні запобіжні заходи як для викрадення п'ятдесяти левів.