Людина повертається з минулого

— А Танев не забігав сюди?

— Ні. Не бачив його!.. Та ви сідайте!

Здалеку долинали звуки скрипки. Вправи. Судячи з усього — важкі. Добре, що в дитячі роки я не попав у цю інквізицію.

— Ніколи сідати, — кажу. — Йду до театру. «Злочин і кара». Не дивилися? Хоча можна й не дивитися. Відомо: вбивство, лжесвідчення і таке інше. Я був у цих краях. От і вирішив завітати, дізнатися, чи Медаров, бува, нічого не залишав вам на збереження: якої-небудь скриньки, документа?

— Ні, нічого не лишав.

Голос Ілієва лунає щиро. Брехня нерідко звучить щиро. Та я не прихильник поспішних обвинувачень. Полюбляти парфуми не заборонено законом. Навіть і тоді, коли вони мають досить гидотний запах. Щось середнє між пахощами бузку й запахом йодної настойки.

Надворі вже посутеніло. Кінець матчам, прогулянкам і недільному дневі. Взагалі, «втрачено тижневий відпочинок», як мовиться в одному старому фільмі. Але ж лишається театр, може, хто-небудь зауважити. На жаль, не лишається й театру. Ця історія з театром була просто маленькою вигадкою.

Я прямую тротуаром під білим неоновим світлом, і ноги самі несуть мене до того закладу, де я недавно збагатився деякими відомостями про фрейдизм. Заклад переповнений. Дехто навіть стоїть. Стояти після того, як цілий день ходив по гостях? Мерсі. Краще сидіти вдома з давнім співрозмовником — годинником. Трохи нуднуватий співрозмовник, але ніхто не примушує його слухати.

Отож, я знову в домашньому затишку. Затишок не бозна-який, зате є ліжко. Вмикаю електричну грубку, надіваю задля більшої оперативності тільки піжамну куртку, роззуваюся й лягаю. На мить мені захотілося щось почитати. Потім вирішую заснути просто так.

Не розповідатиму, що саме снилося мені. Я ще не настільки став фрейдистом. Прокинувся раптом з неясним відчуттям, що запізнився на роботу. У кімнаті справді пронизливо дзвеніло. Одначе не будильник, а телефон. Я простягнув руку до нічного столика і взяв трубку:

— Так, так, це я… А, черговий… Що?.. Хто, Андрєєв? Де? В управлінні?.. Хай зачекає, зараз іду.

Отже, все-таки не обійтися без театру. Хоча й особливого. Нашвидку вдягнувся, насунув капелюха й вискочив на вулицю.

Андрєєв чекав на мене в коридорі управління, він був чимось приголомшений.

— Ну, що нового? — якнайбадьоріше запитав я.

— Кояться дивні речі, — промовив Андрєєв.

— Наприклад?

— Вийшов надвечір, повертаюся й бачу, що в кімнаті світиться…

— Ну, і?..

— І — нічого. Я не наважився ввійти. Прийшов сюди.

— Хто ще, крім вас, має ключі від квартири?

— Ніхто.

— А може, ви забули вимкнути світло, коли виходили?

— Це виключено.

— Гаразд, — сказав я. — По дорозі побалакаємо.

Сіли в чергову машину і за п'ять хвилин були біля квартального скверика. Ліве вікно на другому поверсі справді освітлене.