Людина повертається з минулого

Доріжкою повз нас пройшов робітник у вилинялому комбінезоні.

— Ти чого, видно, обридло тобі працювати — в балачки вдарився? — дошкулив він Ілієву.

Ілієв не відповів. Робітник здогадався, що тут щось інше, і відійшов. Навпроти двоє чоловіків, стоячи на драбинах, уже чіпляли плакат, третій помагав їм голосними вказівками. Діти вервечкою йшли за вчителькою, яка привела їх показати, що таке завод. Я закурив і знову підставив обличчя сонцю.

— Танев відчинив дверцята й гримнув на Костова, який затаївся на задньому сидінні: «Ану, компаньйоне, вилазь!» Той виліз із машини, як мокра курка. «Давай і ти!» — гукнув Танев шоферові Андрєєву, — та швидше, поки сопілка не заграла!» — й замахнувся автоматом. Андрєєв вийшов і став коло машини. «Ну, що? Від'їжджаєш? — заревів Танев на Костова. — А колеги — вовкові в зуби, так? Навіщо тобі компаньйони, коли ти вкрав їхні гроші!» Костов мовчав. Що тут скажеш. Усе було ясно. Але Танев наче змилувався: «Ну, гаразд, — каже, — що було, то було. Як бачиш, ми людяніші за тебе. Поїдемо разом. Якщо вже старий лис подався, значить, пора». Костову наче камінь з плечей. «Разом, Лазаре, разом. Але треба поспішати, брате!» — «Коли відлітає літак? — питає Танев. — І що це за літак? Чи не завезе нас часом на фронт?» — «Та ні, транспортний літак, — відповідає Костов. — Вивозить офіцерів. Летить просто на Берлін». — «А хто ж нас пустить?» — допитується Танев. «Як хто? Полковник Кірхнер чекає на нас, ти його знаєш». — «Ну, коли так…» — проказав Танев… І прошив Костова автоматною чергою. Той упав. Тоді Танев обернувся до шофера. Він не любив Андрєєва. «Гей ти, — каже, — чого витріщився? Заспівай що-небудь!» І я здогадався, в чому справа. Андрєєв був веселун. Завжди наспівував наших пісень. Чи Танев сам почув, чи хто доніс. «Заспівай що-небудь!» Андрєєв не відповів. «Диви, як йому заціпило, — наче дивується Танев. — Ти хоч пісню про Катюшу знаєш?» — «Знаю», — відповідає Андрєєв і спокійно дивиться на нього. «Ну, то заспівай. Заспівай, тобі сказано!» Але Андрєєв навіть не поворухнувся. Потім тихо: «Я по команді не співаю». — «Ну, тоді й без пісні обійдемося», — кинув Танев й випустив ще одну чергу з автомата. Андрєєв поволі опустився на коліна, але не впав. «Клятий комуніст!» — гримнув Танев і розрядив у нього весь магазин…

Ілієв замовк, втупившись у землю. Я кинув цигарку. Вдалині глухо гуркотів мотор.

— Обидва миттю кинулися переносити валізи з «оппеля» в «мерседес». Потім знову всілися на задньому сидінні й Танев наказав: «На аеродром, і швидше! Коли не хочеш, щоб і тебе на той світ послав під гарячу руку». Він, певно, справді хотів позбутися мене, та ні він, ні Медаров не вміли водити машину. Коли дісталися до Божуриште, останній літак — отой, транспортний, щойно піднявся в повітря. Танев вилаявся. А Медаров не втримався й дорікнув: «Коли б не гаяв часу на допити й екзекуції, зараз би вже летіли!»— «Ти краще помовч, — відрізав Танев. — І без того ні на що не здатний. Треба негайно замести сліди, а там побачимо. — І знову скомандував мені: — Жени назад!» Приїхали на те ж місце. «Ану, вилазь, допоможеш!» — крикнув мені Танев. «Не можу, — белькочу, — мені кепсько!» Танев вилаявся, але не наполягав. Поспішав. Разом з Медаровим вкинули трупи в «оппель», облили бензином і відійшли. Танев загорнув у газету камінець, підпалив папір й жбурнув у машину. «Оппель» спалахнув, наче смолоскип, і невдовзі вибухнув. В цей момент пролунав відбій…