Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
«І я сподівався, що ти допоможеш мені, але не так сталося, як гадалося», — сказав я подумки, а вголос промовив:
— Лихо в тому, що наша дійсність вельми бідна на живописні ситуації. Пістолети, знаєте, віддавна вилучено з обігу. Взагалі, коли хочете моєї поради, візьміться за іншу тему…
— Ох, завжди так, — зітхнула Ліда, проводжаючи мене до дверей. — Тільки подумаєш, що знайшла гарний сюжет, як обов'язково виткнеться щось і все зіпсує.
— Не тільки у вас так, — заспокоїв я дівчину. — В мене теж трапляються такі дрібниці.
Полегшено зітхнувши, я спустився сходами і подзвонив до «Сімейства Сиракових».
Після третього дзвінка двері прочинилися, і з напівтемного коридора випливла байдужа фізіономія Сиракової.
— Знову ви? — сонно запитала господиня.
— Знову я. І знову в час пообіднього відпочинку. Взагалі везе останнім часом на збіги…
— То правда, ми з чоловіком прилягли, — вже трохи привітніше пробурмотіла Сиракова — Заходьте, я зараз розбуджу його…
— Облиште, — затримав я жінку. — Не будемо порушувати відпочинок ученого.
Після кількох невеликих контузій об меблі в темному коридорі ми опинилися у знайомій вітальні. Я ввічливо відмовився сідати й спробував уникнути важкого погляду, що його філософ втупив у мене з фотографії. Повернувшись спиною до реліквії, я запитав у Сиракової:
— Чи ваш брат не давав вам чого-небудь на збереження? Завважте, що такі речі, як гроші й цінності, мене не цікавлять.
— Нічого не давав, — відповіла жінка сумно. Її погляди надто явно розходились із моїм ставленням до грошей і цінностей. — Тоді, коли довірив мені скриньку, обіцяв добре віддячити, а коли я повернула її, нічого не дав. Він, небіжчик, слово честі, був тільки на обіцянки щедрий…
— Йдеться не про гроші, — нагадав я. — А про яку-не-будь річ — документ, пакет?
— Анічогісінько не лишив, — промовила господиня так само тужно, думаючи, певно, про своє, — «Скоро щедро тобі віддячу», — казав, та так я йому й повірила. Він тільки на слова був щедрий.
Я поспішив зникнути, перш ніж прокинеться учень Декарта. Отже, нічого певного. Хіба що поменшав список візитів.
Наступний етап: дім Танева. Дзвоню за порядком номерів. Один раз. Ніякої відповіді. Подвійний сигнал. Той же результат. Три коротких послідовних заклики. На порозі постає Мімі.
— Ну, мені просто щастить. Саме вас і шукав.
— Це ви іншим розкажіть, — відказує Мімі, даючи мені дорогу. — Спочатку дзвонили до Танева, потім до Віри, а коли ніхто не озвався, згадали про мене.
О, ці жінки. Ніщо не пройде повз їхню увагу.
— То тільки для того, щоб з'ясувати ситуацію, — пояснив я. — Саме ви мені й потрібні.
— Чи ви, бува, не закохалися? — запитала Мімі, проводжаючи мене через хол.
— Майже вгадали. Справді закохався. Тільки не в вас…
— Не виправдуйтесь. — перебила Мімі. — Я вже казала вам, що мужчини мені остогидли.
За оливково-зеленою завісою сталися зміни. Приміщення здавалося значно привітнішим і навіть просторішим завдяки тому, що всі речі були розставлені по місцях. З радіоли, наскільки я розуміюся на симфонічній музиці, линула якась бразільська самба.
— Чим вас почастувати? — запитала Мімі.
— Деякими відомостями, — скромно відповів я. — Медаров не залишав у вас чого-небудь на зберігання?
— Крім пляшки мастики й пляшки коньяку. Коньяк уже випили, а мастика ще є.
— Шкода, що не навпаки. Я, як і ви, не п'ю мастики. Хоча невдовзі, мабуть, доведеться почати. Проте зараз горілка мене не цікавить. Чи не залишав старий якого-небудь пакета, документа, блокнота, листа?
— У, які ви… — зітхнула Мімі. — Якби щось залишив, я б сказала вам про це ще під час першої зустрічі. Не така я вже дурненька.
— Не сумніваюся в цьому Але іноді трапляються пропуски. Гм… Ви, я бачу, прибрали…
— Скористалася з вашої поради, — сухо відказала Мімі… — Адже слід жити добре, а неабияк…
— Саме так, — кивнув я. — Та в даному разі ви діяли не за моєю порадою. Самі, видно, побачили, що непереливки. Це добре.
— Добре, — погодилася Мімі байдуже. — Якщо не лусну з нудьги…
Я вже настроївся йти, але останнє зауваження наштовхнуло мене на думку, що можна в затишку ще викурити цигарку. Вийняв пачку і запропонував Мімі. Закурили.
— Перша умова, аби не луснути з нудьги, — зауважив я, — уникати нудьгування. З власного досвіду знаю.
— Це й без досвіду відомо.
— Правильно. Без досвіду відомо також, що коли відмовляєшся від чогось, то треба його замінити іншим. Бо інакше прибереш у кімнаті, сподіваючись почати нове життя, а потім, коли більше нічого буде прибирати, ляжеш і помреш з нудьги. Але, що імовірніше, повернешся до колишнього життя.